Сергей Батурин - Кава по-польськи

Я познайомився з ними років зо три тому, коли талановита Марина Вагнер привозила до Києва свій документальний театр з п’єсою «Танцівниця за гратами». Трупу приймала одна урядова установа, була вистава, по ній — бенкет, спочатку досить млявий. Як я туди потрапив — не розповідатиму, та за годину начальнички ушилися, а ми чудово провели час: і співали, і танцювали, і випили усе, що було. І жодних мовних проблем: дрінк, дане та сонгз — усі і так розуміють. Тим паче, що трупа у них — багатонаціональна.

Якось Кай-Уве почув, що я колись займався у шаховому гуртку. Зустрітися за дошкою у той їхній приїзд нам жодного разу так і не вдалося, але — задля якого біса існує Інтернет?

Коли ми зіграли кілька партій в онлайновому режимі, я зрозумів, що Кай-Уве мені не по зубах. Чорними фігурами я ще так-сяк опираюся. Але якщо у мене білі, а він починає свою гру, пересуваючи пішака з С7 на С5, я розумію: мені капець. Він обов’язково затягне мене до якоїсь пастки і розмолотить, як молодший Кличко Кріса Бірда. Петя, мій приятель з нашого двору, до речі, майстер спорту з шахів, подивився мої партії і завів монолог на цілу годину. Там

були Штейн і Бронштейн, Карпов з Корчним і, здається, Смислов, а ще, якщо я, звісно, нічого не плутаю, якісь Ґата і Ананд Камські. Дебюти, гамбіти, мітельшпілі і ще купа заумних шахіст-ських слів, які я запам’ятати не спромігся, не говорячи вже про різні тонкощі штибу боротьби за пішака в центрі і виграшу темпу. Петя, мабуть, забув, що я — не Суетін і не Авербах, і мій один рік у шкільному гуртку під проводом вчителя-аматора — тьху для розуміння високого мистецтва гри у шахи. З усього сказаного я зрозумів достеменно лише те, що мене свідомо підводили до позицій, колись уже розіграних великими майстрами, і громили за їхніми геніальними схемами.

Звісно, у мене була страшенна спокуса підсадити за комп замість себе Петю і подивитись, чи допоможуть Каєві усі його Філідори та Капабланки вкупі з усіма трьома Ласкерами в боротьбі зі справжнім діючим майстром. Дійсно, якщо були в історії світового спорту «Помста за брата» та «Помста за брата-2», то чого не може бути «Відплати за приятеля»? Щоправда, тут був один нюанс: у тих історіях з братами зухвалець завжди знав, хто саме буде мститися.

Ну, зроблю я підставку, програє мій удатний суперник — мені-то що з того? Я, як і той хлопець з гітарою з 80-х (пам’ятаєте ще його?), «нє хачу пабєди любой ценой». Залишалося, мабуть, визнати музикантову перевагу і з чистим сумлінням поїхати у відпустку: гайнути з Віктором десь на Рось, Стугну чи на Раківку з наметом та вудками, як ми і планували — там жодного Інтернету, лише рибалка, природа... ну таке, самі знаєте.

Віктор — мій давній товариш, ми з ним колись в одній бурсі, тобто, профтехучилищі, разом працювали. Бурсаки тоді навісили йому прізвисько — Рудий Шухер. Не тому, що небезпечний, а за те, що шухерний. Не намагайтеся подивитись значення цього слова у словнику -його навіть у Лесі Ставицької немає, я сам перевіряв. Означає воно — веселий, галасливий, жвавий, той, що завжди у центрі уваги. Кого б оце за приклад навести? Скажімо, Еней — «... парубок моторний...», ну і далі — за текстом, усі в школі вчили напам’ять. Так от, якби класик вчився наприкінці 80-х у ПТУ йому б не прийшлося так довго пояснювати читачеві про Енея. Сказав би: «Еней був шухерний» — та й по всьому. Не вірите?

Такого не вигадаєш, якщо не пережив, і слів цих не зрозумієш. Підозрюю, що та Леся, котра складає словники жаргону, у ПТУ не вчилася й не працювала. А я ж аж чотири роки там викладачем був, різного надивився й наслухався!

Чому Шухер — я вже пояснив. А чому Рудий — сподіваюся, і так ясно?

Так от, Вітя Шухер вже підготував свого старенького «москвича» (у нього є і краща ав-тівка, та для чого в лісі — іномарка ?) до поїздки, я написав Каєві-Уве, що складаю зброю перед лицем більш сильного суперника, аж раптом.

Кажу ж: цей німець — майстер неочікуваних ходів.

Наступного дня зранку я отримав на «мило» листа, у якому мій єесівський музикант питав мене, чи не зміг би я допомогти (усі витрати будуть компенсовані) його близькому другові у терміновій справі, яка виникла у того в Україні. Річ у тім, що тому треба проїхати у кілька населених пунктів у нашій прекрасній країні (тут я з Каєм щодо слова «прекрасна» цілком погоджуюся) для з’ясування деяких обставин, без чого пан Ріхард на зможе отримати значний дядьків спадок. Така умова заповіту. Це займе не більше

двох тижнів і мої затрати часу будуть повністю фінансово відшкодовані.