Лілія Черен - Марта

Поруч на траві на маленькій ковдрі, обкладена підручниками, сиділа Маргарита.

— Болить? — зацікавлено запитала білявка.

— Ага, — скривившись, відповіла Марта, оглядаючи чепурненько вбрану незнайомку.

— Хочеш? — простягла їй пиріжок Маргарита. І, зустрівши спантеличений, недовірливий погляд, пояснила: — Терпіти не можу з яблуками!

— Ой, дякую! — зраділа Марта.

— А що ти робиш? — білявка закрила книжку й відклала її демонстративно геть.

— Шитво розношу, — відповіла Марта і враз згадала про тітчину заборону розмовляти з набитим їжею ротом.

— Цікаво?

— Буває... Щодень щось нове: люди, місця... А що ти робиш?

— Вчуся, — Маргарита театрально зітхнула і відкинула неслухняний золотавий кучерик з чола. — Страшенно нудно! Нещодавно отримала трійку й тепер жорстоко покарана: ніяких розваг, тільки навчання!

Масштаб трагедії був перебільшений. Згодом Марта дізналася, що навіть у цій ситуації білявка виторгувала собі приємні умови — готуватися до уроків на свіжому повітрі, бо «це корисно для здоров'я». А тим часом у парку можна було багато чого цікавого побачити.

— Ти тільки читаєш і більше нічого не робиш? — здивовано запитала Марта.

Побачивши, як спалахнули заздрісно очі її нової знайомої, Маргарита примружилась, збираючись із думками, а за мить проворкотіла:

— Цікаво?.. Я могла б дати тобі почитати свої підручники. Тобто всілякі цікаві книжки.

— Дякую! Але хіба це зручно?..

— Ти ж хочеш, правда? То чому б і ні? Але! — Маргарита зробила паузу. — З однією умовою — ти мені потім розказуватимеш, що там і як. Домовилися?

Марта здивувалася таким простим умовам і з легким серцем погодилася.

Відтоді й почалося їхнє спілкування. Знайомство з Маргаритою дозволило Марті розвинутися у двох напрямках. По-перше, дівчинці доводилося регулярно читати історію, географію й літературу за підручниками Маргарити, а потім у скороченій і простій формі переповідати подрузі.

За цю чималеньку роботу, яку, щоправда, Марта роботою не вважала, їй інколи перепадали вже застарілі закордонні журнали мод. Спершу її страшенно розчарували невідомі чужинські слова, але, роздобувши словники, вона поволі почала вивчати найнеобхіднішу лексику, потрібну для кращого опануванняння кравецькою майстерністю.

По-друге, знайомство з Маргаритою дозволило їй ознайомитися з усіма найскандальнішими новинками, які білявка з охотою читала вже сама. Між ними якось затесався «Декамерон» Боккаччо, твір який став першим представником західної літератури у її колекції прочитаного...

Отже, тепер Марта міркувала собі, що найпевніше буде звернутися про допомогу до Маргарити. Хоча б на кілька днів. А далі вона трохи заспокоїться, роздивиться і щось придумає.

Незважаючи на наявність плану дій, на душі було мулько. Вже біля будинку Маргарити від рішучої Мар-тиної ходи нічого не лишилося. Здавалося, ноги налилися свинцем. Кожен крок по сходах давався їй дуже важко, аж боліло в грудях. Зібравши рештки сміливості, Марта постукала у двері.

Відчинила двері наймичка, єдина з челяді, яка залишилася жити при господарях після буремних часів війни і голоду, посівши місце майже члена родини. Жінка підперла боки гудзуватими долонями, випнувши живота і обвислі груди. На скронях і між недбало зібраного у вузлик сивого волосся поблискували липкі краплинки поту.

— Чого тобі? — запитала. Її гордовитий і неприхильний погляд говорив: «Я знаю все про тебе і нічого хорошого».

— Доброго дня. Покличте, будь ласка, Маргариту. У мене до неї термінова справа.

Наймичка нічого не відповіла, а тільки грюкнула дверима. Марта лишилася чекати у коридорі, хоча з кожною хвилиною її надія побачити подругу згасала. Втім, коли вона вже повернулася, щоб іти геть, двері тихо прочинилися і в коридор навшпиньках вийшла Маргарита. Чомусь боса.

— Ти чого? — стурбовано запитала, але, не дочекавшись відповіді, продовжила говорити далі: — У мене тут таке! Ти б тільки знала! Стільки галасу, і все через дрібницю!.. А ти чого з торбою?

— Я від тітки пішла... Можна, я у тебе переночую? Хоча б одну ніч. — затинаючись, сказала Марта, вже розуміючи, що Маргариті зараз не до неї.

— Ні! Ніяк! Уявляєш, знайшли Арцибашева. Здійнявся такий галас, ніби я віддалася двірникові! Перерили всі речі. Познаходили ще дещо. Тепер злі, що аж страшно. Кажуть, дарма ми тобі довіряли, і всяку таку іншу дурницю говорять. Я, звичайно, викрутилася: сказала, що то не мої книжки, що це ти мені їх принесла, а я їх і не розгортала, навіть поняття зеленого не маю, чому вони так казяться. Здається, повірили. — Маргарита напружено шепотіла, часом її голос від хвилювання підвищувався і вона мусила себе осмикувати й стишуватися. — Знаєш, усе, здається, вже втихомирюється, але тобі до мене не можна. Не дивися на мене так, кицюню! Що я мала говорити?