Лілія Черен - Марта

— Ага, ось де ви! — почулося. Марта обернулась. До них підбігла захекана Маргарита. Поклавши руку на груди, вона ловила жадібно повітря і сокоріла:

— Володя, вас там Сашко шукає!

— Йду! — вигукнув хлопець і, повернувшись до Марти, сказав: — Ми ще ж побачимося?

— Так, звичайно, — не задумуючись, відповіла дівчина, і в ту ж мить їй спало на думку, що це лише звичайні чергові фрази. І певно, що вони або ніколи не зустрінуться знову, або ж якщо здибаються, то щонайбільше — обміняються короткими привітаннями.

Володимир, отримавши відповідь, повернувся й рішучими велетенськими кроками попрямував до багаття. Дівчата натомість обрали повільний крок, який дозволяв їм перекинутися кількома словами. Маргарита, взявши Марту під руку, випитувала:

— Хто такий? Чому не знаю?

— Володимир. Ти з ним не знайома? Він же приятель твого Сашка!

— Вигадуєш! Ніякий він не мій. Але не відхиляйся від теми. Він тобі сподобався?

— Так, — щиро відповіла Марта. — Він ніби хлопець моєї мрії, але... мені здається, що такому чоловікові буде важко догодити. Він шукає когось особливого. У мене склалося враження, що йому потрібна ідеальна жінка.

— Тут є нюанс: якщо він шукає особливу, то ти йому чудово підходиш. Взагалі, особливих багато, а от ідеальних — не буває.

Слова Маргарити злетіли з вуст якось недбало. Схоже, дівчина думала в цей час про щось своє, її увага вже помчала кудись далі, і лише губи повторили механічно на втіху подрузі чиїсь слова.

Вечір огортав криві вулички київського Подолу м'яким покривалом сутінків. Між одноповерховими будинками лягали злодійкуваті тіні. Марта йшла по хіднику, міцно тулячись до могутньої постаті Володимира.

— Знову посварилася з тіткою? — запитав.

— Так. Я більше не змогла витримувати всі її докори. Сказала, що переночую у Маргарити, але вона з бать-

нами зараз за містом на дачі в Святошині... Мені їхня наймичка сказала. Тан не хочеться повертатись додому. Це буде ще один привід для докорів. Давай іще трохи пройдемося!

— Е, ні. З мене на сьогодні прогулянок уже досить. Але вихід є. Я маю кімнатку зовсім поряд. По роботі. Я думав тебе там чаєм напоїти, а тепер ти у ній переночуєш...

Вони проминули ще кілька низеньких будиночків.

— Доброго вечора, Розо Яківно! Як поживаєте? А це я, — хлопець звернувся до маленької згорбленої жінки, що стояла на ганку одного з будинків. Вона кивнула йому у відповідь.

— Сьогодні мені потрібна ваша кімната, — стара ще раз кивнула своєю надто великою головою, як на її сухе, скоцюрблене тільце, дістала з кишені засмальцьованого фартуха ключі і простягла Володимирові.

— Дякую! — і вже знову до Марти. — Не бійся. Все буде добре. Як бачиш, з кожної складної ситуації є вихід. А на ранок тітка перебіситься.

— Якось незручно. Я краще піду.

— Та вже не вигадуй нічого, — заперечив хлопець. Потім засвітив гасову лампу й поставив грітися на примус чайник.

Марта присіла на високе ліжко, застелене рябенькою картатою рядниною, і сором'язливо склала долоні між колін. Спостерігала за впевненими, але водночас вайлуватими рухами Володимира. Потім легенько видихнула повітря і сказала:

— Не лишай мене тут саму.

— Ти справді хочеш, щоб я побув із тобою? — запитав.

— Так. Мені якось моторошно.

Володимир ледь чутно засміявся. Присунув до ліжка дерев'яний потертий стілець, сів на нього й подружньому, підбадьорливо погладив їй передпліччя:

— Ти надто багато «відчуваєш». Стався до всього легше, і проблем істотно зменшиться.

Марта кивнула у відповідь, немов даючи мовчазну обіцянку, і прихилилася до його плеча. Хлопець незграбно, по-ведмежому, погладив її по голові. Дівчині було хороше. Хотілося пригорнутись ближче, потонути у чоловічому тілі, знайти такий надійний прихисток, який, може, тільки й є, що у дитини в лоні матері.

Потім вони майже мовчки випили чаю з кавалком шоколаду, який Володимир приніс із собою.

Марта була трішки напруженою. Вона не знала, як себе поводити, бо ж опинилася сам на сам з дорослим чоловіком в одній кімнаті вперше. Уникала слів, бо на думку спадали лише всілякі макабричні фантазії, які народжувала ця казенна незатишна кімнатка з брудними шпалерами в геометричний візерунок, з ліжком, яке зберігало відбитки різних тіл, з непрасованими гардинами на заляпаних вікнах.

Врешті Володимир прикрутив гасничку, і вони полягали спати вдягненими, як були.

Сон не йшов до Марти, надто незвично все було довкола. Дослуховувалася до рівного дихання Володимира. У темряві кімнати вона силувалася розпізнати риси обличчя цього чоловіка, який в останні дні став їй таким рідним і лишався водночас неймовірно чужим і далеким. Десь у сусідній кімнаті кілька разів бемкнув годинник. За вікном раз у раз чулися п'яні вигуки пізніх перехожих.