Лілія Черен - Марта

Марта справді збиралася на прогулянку з Володимиром. Вона добре вміла терпіти образи щодо самої себе, але паскудження її коханого було нестерпним. Крижаним, але ще спокійним голосом вона відповіла:

— Він порядний хлопець і я прошу при мені так про нього не говорити. І подругу мою не зачіпайте!

— Ага, а з чого ти вирішила, що він «порядний»? -тітка відволіклася від смаження, обтерла руки мокрою ганчіркою і повернулася до Марти.

— Порядний, і край. А деталі — то не ваша справа! -всередині Марти вже все кипіло.

— Як це не моя справа?! Ти ж, невдячнице, на моїй шиї висиш! Я за тебе відповідаю перед твоїми батьками!.. Може, слова красиві говорить? Га? А шаг їм ціна! Такі чоловіки добре стелять, але твердо буде на тому спати.

— Не говорить він мені ніяких красивих слів! Він простий і чесний.

— То він навіть не старається. Думає, як дівка без фанаберій і на все згодна, то навіщо старатися? Хто ж не буде ласий на дармовщину!

Марта похнюплено мовчала. Тітку було вже важко зупинити:

— А якщо він такий добрий, то чого вовком криється? Ти його батьків знаєш?

— У нього тільки мама жива.

— То не має значення. Що ти до слів чіпляєшся?! Чому я його тільки через вікно бачу? Чому він не підійде до мене, як порядний чоловік, і не скаже: так-то й так, закоханий у вашу племінницю, наміри серйозні, дозвольте нам бачитися. За все відповідаю сам особисто! Га?! Нема такої мови!

— Тьотю, ви не розумієте! Зараз не ті часи, щоб дотримуватися таких умовностей!

— Не ті часи? Я тобі покажу «не ті часи»! Як у пелені принесеш, то побачиш, як цей зальотник здиміє! А ти будеш мені розказувати потім про «не ті часи»! Гарно я те все послухаю!

— Що ви вже наперед мені таке розписали?! А чогось хорошого ви мені зовсім не бажаєте?!

— То ти ж сама вештаєшся вулицями, як Порт-Артур на шпацірі! Ти хоча б думаєш, яка слава про тебе йде?!

— Порт-Артур, щоб ви знали, — це не наша київська фльондра з Думської площі, а фортеця! — вигукнула Марта.

— То я для тебе недостатньо грамотна!

— І для дядька теж!.. Були...

— Ах ти ж погань! — тітка спробувала дістати племінницю мокрою ганчіркою, але та спритно вивернулася.

— От побачиш, як я гигну, то ти підеш достеменно попідтинню, як та шльондра!

— У мене, до речі, ще і батько, і мати є!

На буржуйці підгоріла перепічка, поширюючи задушливий сморід, і жінка ще більше розлютилася.

— Ха! Аякже! Повернеться білоручка волам хвости крутити! Хотіла б я це побачити! Зробилася вже така ажурна панна, що «ах»!

— Та я просто зараз від вас піду! Бо я для вас пусте місце! Рабсила!

— То йди на всі чотири сторони! Станівна вже дівуля, годуй себе сама!

— І піду! — Марта спересердя шпурнула зібране лушпиння під ноги тітці, грюкнула дверима і побігла до кімнати збирати свої речі.

Ось так Марта через необачний спалах гніву опинилася на вулиці. Вже за якісь півгодини вона енергійно крокувала вулицею у напрямку до Жилянської, де жила з батьками Маргарита. Але спроби зовнішньо надати собі рішучого вигляду були продиктовані не впевненістю, а внутрішньою напругою, яка зростала й огортала дівчину, немов подих холодного вітру. Під ногами немовби ширилася безодня невизначеності і непевного майбутнього.

Якось так трапилося, що найближчою подругою

Марти в останні майже п'ять років була Маргарита. Історія їхнього знайомства сягала початку червня 1915 року, коли дівчина всього кілька тижнів прожила в Києві. Тітка ще не довіряла Марті шити, а наказувала розносити готове замовникам. Звичайно, новоприбула зовсім не знала Києва. Але Валентина Семенівна на це казала так:

— А язик їй нащо? Чим більше побігає, тим швидше місто вивчить.

І ось, ідучи Миколаївським парком біля Університету Святого Володимира, Марта пригадувала обставини свого знайомства з Маргаритою. Вона тоді йшла цією самою стежкою. От тільки пам'ятник Миколі І ще стояв на своєму місці. Війна тривала тільки рік, на її закінчення сподівалися в найближчому майбутньому. Ще вчувався в атмосфері дух патріотизму. Російські війська вже здали Горлицю й Тарново, але далекі чужі назви не зворушували уяви пересічного мешканця. До того ж у руках росіян іще був Львів.

У той далекий день 1915 року грубі, великі не за розміром шкарбани натерли їй кілька мозолів. Це були солдатські, підв'язані шворкою черевики, які ніяк не пасували до її маленької ніжки. Старе взуття швидко розлізлося після безперервних походів по Києву. А нове ще не справили. Дівчинка зупинилася, присіла на траву й роззулася. Боязко роззиралася навкруги, було стидко, але вже несила терпіти. Соромилася і свого сільського вбрання, заздрісно поглядала на гарненько вбраних пань і панночок, які проходили повз неї.