Галина Бабич - Тюті

— Іди-но сюди ближче! Маю для тебе щось смачне! — гукнула вона згори п'ятирічному хлопчику, що збирав у траві каштани. Та не встигла дитина навіть сказати "Не хочу", як щось хруснуло вгорі і впало на землю. Перелякана дитина побігла до дорослих.

— Там тьотя помирає...- пробелькотало дитя.

Умить люди обступили її колом. Хтось видирався на пеньок, щоб видніше було. Хтось приніс кульок "Хелен Марлен. Взуття". Один із пивної компанії констатував:

— Погано впала...

Другий витяг мобільника і став набирати "Швидку".

А з обличчя й душі дівчини враз пропало все негарне, неприємне, що досі дратувало відпочивальників. Видно, таки справді "Грації стояли над її колискою". Це побачили всі, окрім студенток, які ще раніше подалися кудись інде.

Жінка, що читала "Факти" схлипнула й пригорнулася до чоловіка. Той, що викликав "Швидку", висловив здогад: "Може, й справді зі шляхетних? Дім! Подіум! Можливо, й не вигадувала..."

"Що то за дивний дзвін гуде у Ботанічному саду? — марилося дівчині. — Кудись іде, кудись лине, в якусь далечінь... А тепер у вухах гуде. Ні, це не від голоду... Це моя свічка догоряє..."

— Тепер цій бомжисі одна дорога у морг, — пробуркотів лікар зі "Швидкої".

— Я не бомжиха, я шляхетного роду!...

— Жива! — зраділа публіка, що хвилину тому гидувала навіть дивитися у бік "шляхтянки!"

— Нарешті не треба нікуди поспішати й казати: "Катастрофічно запізнююсь". Займусь тією спадщиною, яку залишив покійний дід неподалік від Вишгорода.

"Найдорожчому, що було в моєму житті, онукові Миті" — така приписка стояла в кінці заповіту. Займусь, а то стоїть (власне, не стоїть, а похилилася) хатина ось уже кілька років самотою.

До "Чорнобиля" доцент їздив туди часто, брав гриби, ті, що з дитинства навчив його брати дід: дубовики, лисички, рижики, маслюки і, звичайно, білі гриби. Їх знаходив під вологими кущами, мокрими дубами, соснами, порослими мохом.

Дід пік гриби, настромивши на патички. Немиті, пісок хрускотів на зубах,, а йому дарма. Смакував. Доцент, він же дідів онук, хоч і випорхнув з того самого гнізда, що й дід, такої "смакоти" не любив. Мариновані, сушені, в юшці або в соусі — це справді смакота. Попередньо гриби ретельно витирав від піску, листя і соснових голок чистою фланелькою, потім довго промивав під краном. А тоді вже готував грибну страву.

Але це було давно. Подих чорнобильського вибуху взяв дідове обійстя в облогу. "Буйна трава, буйні зеленощі... Хай би були кволі, та чисті від клятої радіації, — уголос казав доцент. — У лісі гриби, як решето, на грядках городина у людський зріст... І скрізь начебто причаїлася небезпека".

З цієї причини Дмитра Петровича на дідову спадщину не поривало. А головне — ніколи: лекції, вчені ради, студентські дипломні роботи. Тепер можна.

— Ану пішла б-дь!

Доцент і через сто років упізнав би голос цього чолов'яги з перлами "народної лексики". Сусіда. Він тягнув за собою на ланцюгу якусь істоту до моєї, давно не ораної, але зарослої бур'янами в людський зріст, грядки. Ні. Це не якась там істота. Навіть моя гуманітарна освіта дозволяла визначити її вид і стать: бичок, сумирний рябий бичок.

"Чого ж це дід Маган перевів його у жіночий рід? Та ще й так агресивно налаттт-тований".

— Це ви, Дмитре Петровичу? Нарешті приїхали. А я тут стеріг вашу хатину. Усе поросло, то я косю. Бичка, б-дь, вивів оце. Чужих тут немає і сліду. Стережу, наглядаю.

Інстинкт підказав доценту: пора частувати цигарками і пляшкою. Йому б дякувати сусідові, але, крім огиди, нічого не відчув, хоч довелося разом розпити "Мєр-ную".

— То я пішов, б-дь, а то Васька (повне ім'я дружини — Василина) незабаром прибіжить, п'яничкою обзиватиме.

— Гаразд, — задоволено промимрив доцент. — До речі, а чого ви кажете "пішла", коли це бичок.

— А яка разниця?!

— Ага.

Доцент зійшов на горб, набрав хмизу, прихопив гілляку для жару, розтопив грубу. Довго не міг заснути: спочатку від того, що постіль була вогка і смерділа цвіллю. А далі нахлинули спогади-думи.

Прокинувся від якоїсь метушні і тяганини за вікном. Глянув: дві постаті: Маган і бичок на ланцюгу.

— Чого, б-дь, вирячився?! Стій! — Сусіда намагався припнути рябого бичка до якоїсь залізяки, устромленої в землю. Кляв його вже в чоловічому роді.

Спадщина доцента у ярку. Окрім родини діда Магана поблизу нікого більше не було. Дмитру Петровичу таке подобалося. Кілька днів сидів на порозі, очі вбирали зе-ленощі, а два рази на день (уранці й увечері) спостерігав знайому картину: сусіда з дубовим києм напохваті тягнув то на грядку, то з грядки рябого бичка на ланцюгу. Цілісінький день бичок трощив траву разом з якимись колючками, пив погане пійло і терпів дику наругу з боку розлюченого господаря.