Галина Бабич - Тюті

Усім хочеться, хоч і маленького, успіху. Хіба це гріх?

Отже:

Ранні промені вересневого сонця падали на пожухлу траву, на осінні квіти, що вже наготувалися згорнути свої пелюстки у передчутті близької холоднечі. А тут така тобі теплінь! Вдячні кияни чуду-валися з несподіваного, але жаданого дарунка сонця і у вільні від роботи дні тікали з помешкань на природу, хоча б у Ботанічний сад, де жаркі промені щедрого сонця перемежовувалися з делікатним затінком від лапатого гілля дерев. На майданчику, де колись розсипав сріблясті струмені водограй, — лавки, декоровані пеньки, люди. Літні — в затінку, молодь — на сонці. Дві студентки з підручниками в руках, компанія з пивом "Оболонь", сімейна пара з газетою "Факти", старенька бабуся з недов'язаною шкарпеткою, дівуля з виразними ознаками алкогольної залежності; купкою цупкої макулатури, старанно перев'язаної синтетичною поворозкою, порожньою пивною пляшкою, травмою на обличчі. Червоняста здертина почина-лася від шиї і далі перетворювалася на темно-синю, кольору вовчої ягоди пляму під правим оком. На ній були широкі, зеленої барви, штани, оперізана великою зимовою хусткою подерта шкіряна куртка. В руках рукавиці і складаний ніж.

Що то виробляє час і спосіб життя! Лишився маленький слід, що у свої шістнадцять вона була красунею. Про таких казали: "Грації стояли над її колискою". Природа дала їй багато. А лишився тільки маленький слід, слідок, хоч була ще не стара на виду, років тридцяти п'яти. На це вказувало густе каштанове волосся. Його було багато, природного кольору і без сивини.

Час від часу дівчина покидала насиджене місце, збирала неподалік ягоди глоду, ними була всипана земля довкруж високого куща, немов охопленого полум'ям. Ягоди вона носила жменями і кидала в целофановий кульок з рекламою "Хелен Марлен. Взуття".

Зосереджена на своєму публіка майже не звертала на дівулю жодної уваги. Хто надолужував засмагу, хто смоктав "Оболонь", хто читав пресу, хто куняв. А вона носила й носила жменями глід. Не додалося до неї цікавості навіть тоді, коли, вмостившись на лаві, вона почала розмовляти сама із собою. У літературознавстві це називається внутрішній монолог. Ні... Спочатку вона з'їла жменю густочервоних ягід глоду, утерлася рукавицею, а тоді:

— Господи! Що ж це таке робиться?! Одні грішми бавляться, як іграшками, а тут і на хліб немає. Одні каністрами вина п'ють, ті що по 1000 у.о. за пляшку, а тут і рисочки не скуштувала за свій вік нічого алькогольного, навіть пива. Не знаю, яке воно й на смак. Сама я принципово нічого алкогольного не вживаю. Горілку просто ненавиджу, бо знаю, яку шкоду вона приносить людям. Хоча мій шеф каже: "Спиртне викликає лагідність безкраю. Алкоголіки стають чулими, як мімоза, вони не мають ворожнечі ані до влади, ані до народних депутатів, ані до Юлі, ані до Ющенка чи Януковича".

Публіка прикидалася, що нічого не чує. Насправді ж, усе чула й бачила. Дівуля зробила паузу, засипала в рота ще одну жменю Божого дару, тобто глоду, пережувала й продовжила свій монолог:

— Скільки цього добра (згребла ще одну жменю) тут у Ботсаду під ногами валяється! — І без будь-якого переходу: — Я, може, моделлю хотіла стати! Батьківський дім продала, щоб стати моделлю! Який же то дім був! У Святошиному... "Дім полковника!", — казали про нього люди. Я і мої батьки — шляхетного походження. Ви, може, і слова такого не знаєте, — якось глибокодумно промовила вона.

Зробила паузу. Стала чухати, ні, скоріше, дряпати набряклі ноги. Вірилося, що дівчина почувала при тому страшенний біль у ногах.

— Воно і видно, що "шляхетного походження", — гигикали студентки, підставляючи юні уходжені личка сонячним променям, ловлячи останнє вересневе тепло.

— Один тільки разок вийшла на подіум оцими ніжками . Дівчина стала загортати холоші штанів. — Ботсадівська публіка робила вигляд, що нічого не бачить і не чує. Але всі бачили й чули. І сімейна пара з "Фактами", і студенточки, не припиняючи хапати засмагу, і стара бабуся, що плела шкарпетки, і компашка з пивом "Оболонь". Пили, заїдали, розмовляли про своє, але все бачили й чули. "Може, й справді, шляхетного роду: бокал на пиво біля неї стоїть порожній, а "Оболоні" не просить. Або гордячка, або, справді, не знає, яке воно на смак те пиво".

— А який же дім був батьківський у Святошиному! Продала, щоб моделлю стати. Один тільки раз і пройшлася подіу-мом оцими ніжками, — вище і вище задираючи холоші широких штанів, — вела далі дівчина. — Господи! А яке відчуття!!! Як квітка до сонця, так моя душа на мить розкрилася у всій красі й розкоші. Я виходила тоді "на поклін" разів п'ять або й шість. Була щаслива, багата, безтурботна і все позувала фотографам. А які на мені хутра були! І ніяких активісток із нині знаменитої організації "ПЕТА". Не вірять. Та ось блуза на мені, подарована Донателою Версаче. Хочеш, подарую? — звернулася вона раптом до однієї зі студенток.