Галина Бабич - Тюті

— Жити, Васильку, стало важко,

— Із солідарності "Літературну Україну" треба всім передплачувати, Не така вже вона й дорога.

— Все одно, їхній хлопчик — рибонька, — наполягала на своєму Мася.

Поет Василь Пікуза вкотре чудувався. Таки пощастило (хоча і вдруге) йому з дружиною. У музиці є такий термін "піано", тобто "тихо, ледве чутно". Отака вона за своєю вдачею. А кожна її розповідь — поезія. До речі, а яка різниця між поезією і прозою? І оскільки поет Пікуза був ще й дотепником, то сам собі і відповів: "Така сама, як між тим опудалом (дружиною прозаїка) і моєю Масею!" Учора виповзла у коридор у халаті: декольте до пупа, а на окуляри начепила золотий ланцюжок! Брудний халат і золотий ланцюжок! Гармонія.

— Чого це ви, мадам, так відверто вдягнені?

— Це природа. Її не треба соромитися, Нею люди милуються, тільки не Пікузи.

Гідність не дозволяла відплатити їй тим же. До того ж день тяжкий: жалоба в місті. У Львові під час авіа-шоу військовий літак упав у натовп глядачів. Вісім десятків людей загинуло, понад сто поранено. Навіть у кафе навпроти вимкнули музику, А я буду з Христиною скузуватися у такий день. Повернувся й рушив до ліфта. А оскільки поети за будь-якої ситуації залишаються поетами, то в думці процитував із "Марії Чурай":

д: Ось так, шановна Інно... не знаю, як вас по-батькові. Мабуть, настав час підсумувати усе набалакане про пенсіонерів і про пенсійне життя-буття. Що ми маємо? По-перше...

ж: Дзвонять у двері!

д: Кого це так пізно несе? Спитайте, будь ласка, не відкриваючи, хто там? Вам ближче до дверей.

ж: (стишеним голосом) Якась Ольга. д: Ця Ольга — торба з дустом. Але колега і теж пенсіонерка. Впустіть її. о: Полю, це я. д: Та вже бачу. Чого тобі? о: Полю! Завтра мітинг на Воровсько-го. Протест. Зносять Сінний ринок. Не проспи.

д: Я на мітинги не ходжу.

о: Як це? А під час помаранчевої хіба не бігала?

д: Таке буває раз на сто років. Усе, Ольго.

о: А що ви тут робите?

д: Інтерв'юємось!

о: О, я таке люблю. Ви, пані журналістко, цю Поліну не слухайте. Скритна дуже. А я інша. У мене вся правда на долоні. Наш суддя каже: "Якби, Ольго Антонівно, усі злодюги були такі, як ви, нам набагато легше б працювалося". Ходімте до мене! Душу відведу з розумною людиною. Живеш тут з лауреатами різних премій, а поговорити нема з ким. Та про це потім. Спочатку я розповім вам про те, як любив мене відомий на весь світ перекладач. Я й прізвище назву на всю Україну — Микола Лукаш. Я ж не Поліна. Та скритничає. На зло їй, на все буду дуже художньо відповідати. А то Поліна весь час дорікає: "Не захистила дисертацію, не захистила дисертацію..." Воно мені треба? д: Зараз буде співати. о: І заспіваю. Ось, у перекладі Миколи Лукаша:

д: А що я казала? Олю, годі вже. Іди собі. Тобі рано вставати.

ж: Оригіналка.

д: Торба з дустом, а не оригіналка. Це ж треба таке: закінчила філологічний факультет у Львівському університеті, аспірантуру. Працювала у школі, якихось редакціях, у столичному ВНЗ. А вийшла на пенсію, підробляє прибиральницею у райсуді. І це при чоловікові і трьох дорослих дітях. Але хай їй грець. Давайте про своє.

Отже підсумуємо набалакане, щоб ви мали краще уявлення про матеріал для вашого задуму на тему "Як там вам на пенсії?"

Перше: Нам завжди ніколи. Тільки поети нікуди не поспішають, бо дуже прислухаються до своїх почувань. А у нас мало часу.

Друге: Пенсіонери багато грошей витрачають на ліки.

Третє: Нам, пенсіонерам імпонують думки великого Гете про те, що люди менше б страждали, якби не так ятрили душу давно минулими прикрощами і жили собі тільки теперішнім. На нашому досвіді ви переконалися, що нам жити за постулатами Гете не вдається.

А от білоруський письменник Василь Биков вважав, що до старості треба готуватися, як до лекцій. Коли тихими вечорами повертаєшся додому (найчастіше це буває першого вересня), знаєш: до лекцій готуватися уже не треба. Але ти віриш, що нову сходинку, яка називається "пенсійний вік" або спокійне буття, ти подолаєш "під музику Вівальді, Вівальді, Вівальді..."

І насамкінець. Ваша, Інно, газета до дня людей похилого віку, що відзначається першого жовтня, оголосила конкурс на краще оповідання. Тож насмілюся передати вам з цією метою наступні два: "Я — шляхетного роду" і "Чому бичок повернувся".