Галина Бабич - Тюті

— Ще чого! Вошей твоїх не бачила?!

Ексмодель, ніяк не зреагувавши на образу, — продовжувала сипати прізвищами супермоделей, їхніх бойфрендів, дорогих готелів і курортів, називати відомі світові компанії, не забуваючи згадати про свою участь у рекламних акціях тих компаній.

— Здуріти можна! — Це я сама собі. А решта публіки все ще робила вигляд, що нічого не чує й не бачить, усе, природно, чуючи й бачачи.

Наостанок дівчина театрально встала, відгорнула холоші штанів, застебнула куртку і, на весь Ботсад, голосом диспетчера аеропорта оголосила:

— Голлівудський актор Бред Пітт саме в цю хвилину приземлився у Борисполі! — і підкріпила це повідомлення частівкою:

— Людоньки! Надя Бабкіна у Ботсаду опинилася! — це стара з недов'язаною шкарпеткою. А один іх тих, що з пивом "Оболонь", похвалив:

— Геніально сучка бреше. Дім! А може, вона й справді зі шляхетних? Пива й тари не канючила.

Другий, либонь, з пильніших спостерігачів людської моралі, гарикнув:

— Замовкни, брехло, Трухлява нікчемо! Не заважай людям відпочивати.

— Не брехло, а донька полковника, — внесла ясність дама з порядної сімейної пари.

— Ти ж наче "Факти" читала? — штрикнув її чоловік.

— Ну, то й що?! Хіба я їх вухами читаю?!

— Та ні, я думав, що ти зосереджена тільки на пресі.

— Звичайно, зосереджена, — сердито відказала дружина.

Компанія з пивом розреготалася. А дівчина, що, мабуть, звикла і до образ і до прокльонів, підвелася холодна і незворушна.

— Я зі шляхетного роду. Ідіть собі, тільки не заважайте мені, — і посунула в глибину саду.

Одна українська письменниця писала: "Життя не йде так!.. Воно йде шматками, пасмами, не все однаково барвисте чи однаково чорне; і кінець іншого життя одсовується часом так на далеко, що його наче й нема, чи він зовсім не примітний; бува й так, що в житті зовсім незначної людини видається одна смуга яскрава, палка... та тільки вона й має вартість і для того життя і для світу..."

А може, подумала я, у цієї божевільної і справді була ця яскрава мить, той п'яти — чи шестиразовий "уклін"?!

Допоки я цитувала письменницю, дівчини на лаві вже не стало, залишився лише кульок "Хелен Марлен. Взуття". Заглиблюючись у нетрі ботанічного саду, ‘'модель'', напевне, відчула себе скривдженою, самотньою, а може, й змученою. Всяке зло має фатальну згубну силу, що передається на відстань у незбагненний спосіб. На дівчину, либонь. подіяли не стільки глумливі репліки її сусідів, скільки те, що їй відмовлялися вірити. Щоб заспокоїтись, вона дістала з кишені жменю глоду і вкинула у рота.

— Смачно?

— Смачно.

Невідчепні думи про власну долю, про успіх на подіумі, модну тусовку в центрі Лондона, про чоловіка, який тішив їй такими ніжними, такими лагідними словами, не дозволяли їй адекватно поцінувати людей, схильних до недовіри й образи. "Невже усього того, про що я казала, справді не було?!" У голові в неї щось ніби порушилося, стався якийсь нелад: угору-вниз, угору-вниз застрибали квіти, у вухах загуло, задзвонило, закалатало... "Це, мабуть, від голоду", — подумала вона, бо, справді, вже кілька місяців не харчувалася як треба. Вона знов дістала з кишені кілька ягід, вкинула у рота і прилягла на траві. Дух спокою огорнув її на якусь мить. Але наступної хвилини вона знову підвелася.

— Чого я лежу? Господи, стільки ж добра всілякого у цьому саду!

Поряд з височезним гіллястим каштаном горіло полум'я горобини. Горіло, бо листя на ній не було видно за рясними жовтогарячими гронами. Дівчина зривала їх, спинаючись навшпиньки. Але діставати їх ставало дедалі важче, й вона видряпалася на стовбур. Лізти було, на диво, легко, "мов іти подіумом", — подумала вона і не помітила, як опинилася неподалік від самої верхівки.

— Дитино! Чого ти туди вибралася?! Ягоди ще не спілі, гіркі й терпкі. Їм ще грітися та грітися на сонці, — застерігала старенька бабуся, що минала горобину з онучком.

— А я таке люблю! — почулося з дерева.

— Ну, любиш, то й люби.

"Ісусе небесний! Яка ж то розкіш, яка насолода сидіти оце так на дереві, коли голова мало не сягає хмар, а руки так і тягнуться у далечінь. Ягід тьма тьмуща, ніхто не заважає. а головне не треба голову хилити на руки і мордувати себе згадками про той перший подіум. Спокій угорі, спокій унизу. І ніде ні якого горя.