Галина Бабич - Тюті

...Колись... На столі у прозорій склянці, виповненій по вінця водою, стояли настурції, простенькі, але такі любі квіти. Особливо темно-рожеві. Ті настурції щороку висівали у сусідньому садку. Росли там також ромашки і духмяний табак. А ще невідомі йому космея і кореопсис. У вимові власниці багатого садка космея оберталася на щось подібне до "змія". А грядки у садочку пололо дівча на ім'я Христинка, донька господині. Його завжди огортав туманець щастя, коли він споглядав той садок, квіти, дівчинку, що поралася у квітнику. У Петрової матері також росли квіти — чорнобривці, мальви. Але вони не викликали таких почуттів, не вражали красою свого існування. Може, тому, що біля них не було дівчини з довгою рудою косою? Рано-вранці він прокидався, і ноги самі несли його до тину, за яким починався сусідський садок.

"Моє серце давно вже полишило батьківську хату, ті місця, де минала юність. Але часом так хочеться наблизитися до сусідського садка, де вперше зачув звабливий шепіт кохання...

Що ж сталося з нами? Чому ми так часто не можемо дійти згоди з дружиною. Більше того. я навіть сам, бува, не можу дійти згоди з самим собою."

Глибоке переконання в тому, що все, чого людині бракує у житті, можна одержати з книжок, привело прозаїка зі світу реального у світ віртуальний, в якому жили не люди, а художні образи. Це у драмі герої діяльні, а в романі повинні домінувати не вчинки й події, а поглиблене обмірковування подій, їхній аналіз. Внаслідок тих розмірковувань прозаїк дійшов висновку, що герой роману має бути пасивний. "Але ж ти живеш у реальному житті!" — від року до року дедалі більше злостилася дружина. Отже, виходить, причина не лише в Христині та її рудій косі. Не лише у втраті вражень від омріяного прекрасного. Це завдавало прозаїкові тяжких мук. Від її неспокійної, дивацької вдачі перепадало всім, навіть друзям. А була ж янго-лом-охоронцем. Які недоречні ці душевні порухи. Надто тепер, коли мені треба дуже серйозно підготуватися до завтрашньої лекції.

— Христинко! Людина повинна задовольнятися малим, — прозаїкові чомусь видалося можливим у такий спосіб покінчити з неприємною дискусією.

А тим часом у старомодному фотелі з батьківської спадщини дружина поета Мася розбирала листи.

— Васильку! — Ти тільки послухай, що пише учителька з Черкас про твою останню добірку віршів у "Літературній Україні"!

— Не мороч мені голову. Читачі давно вже не пишуть листів поетам. Останній раз це було, здається, у сімдесятих роках, коли Сєню Гордєєва на перше травня закидали і листами, і квітами, і транспарантами, — пожартував поет. — А якщо серйозно, то зливу листів зафіксувала партійна преса у 1968 році, коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор". Це тоді народилася унікальна форма засудження: "Я рома-ну не читав, але засуджую..." Слухай, а може, ці листи ти сама пишеш? Мало не пів-мішка назбиралося.

— Васильку! Чому ти так погано про мене думаєш? По-перше, епістолярія не мій жанр. А по-друге, мені просто ніколи. І все-таки напишу відповідь учительці з Черкас. Поет має бути пунктуальним. Але спершу покурю. Можна?

— Пали. Мені це не заважає.

Останнім часом Мася курила без міри.

Уже не ховалася від Василя та своїх колег. Сидить собі гарна жінка у шовковому халаті з цигаркою і мріє, як одна з героїнь Лесі Українки: "Мій ідеал — чоловік розумний".

— Василько?

— Так.

Тут не тільки листи писатимеш, а й пройдеш по вулиці Грушевського з транспарантом: "Мій — найрозумніший!"

Мася була другою у поета. Мала на Волині заможну родину, добре виховання, поетичну натуру, а головне — самозрече-ну любов до Василя Пікузи. Любила ще дорогі єдвабні халати індивідуального пошиву і свою роботу в науково-дослідному інституті. Одне погано: дітей у них не було. Очима стрілася з Васильком і якось зів'яла. Невже ніколи? Діти, цей ніжний рій, ввижаються їй скрізь: коли пише листи читачам, коли консультує аспірантів, і коли стрічає сусідського хлопчика.

— Я, Васильку, гину, коли бачу їхнього хлопчика. Чемний, розумний. Така рибонька.

— Його мати по сто разів на день згадує тебе в компанії чортів, а ти вдаєшся до телячих ніжностей.

— Дружину твого колеги-прозаїка пожаліти треба. А син у них — рибонька. До речі, сьогодні заходила полікувати вухо.

— Про євроремонт розмову не заводила?

— Та ні. Творча інтелектуальна бесіда.

— Так я тобі й повірив. Шкода Петра. На скіпку став схожий, а вона все гребе та поганяє. Ти бачила їхню поштову скриньку? Вона завжди відкрита. Жодної газети, окрім "Києва на долонях", що його безкоштовно усім на сміття кидають.