Сандра Мост - Подвійне життя

Я включаю свет в коридоре. На полу куча обуви и скомканные газеты. Я медленно разуваюсь и снимаю куртку. Я делаю это очень медленно, уже два года.

— Вона живе із якоюсь досить цікавою людиною... Здається, її половина, тобто, мабуть, Сандра переконує себе в тому... Ця половина сама погано розуміє, чого хоче. Тому Сандрі трохи важко. Вона почувається дуже самотньою, гадає, що то є проблема її свідомості. Хоча, можливо, я просто на її боці.

Я прохожу на кухню. Ставлю чайник на комфорку. Включаю печку. Все хорошо. Разум, достоинство.

— Я почуваюся щасливим, я відомий письменник. Нащо мені це щоночі? Чому я не можу отримувати своє натхнення якимось іншим чином? Натомість вона нещаслива в усьому, вона працює на такій роботі — повне лайно!

Нужно сварить что-нибудь. Например, гречку. Сандра включает телевизор. Садится на ковер, высыпает гречку на газету и начинает перебирать ее, краем глаза смотрит какой-то тупой боевик.

Иногда единственное спасение — это самый тупой из существующих американских боевиков.

— Вона розмінює своє життя на біль. Вона надзвичайно талановита. Щось у неї таке є. Наприклад, вона ніколи не спізнюється. Не тому, що вона пунктуальна — ні, навпаки. Але на скільки б вона не затримувалася, це ніколи не перешкоджає справі.

Сказать, что у меня тяжелый характер, означает просто промолчать. Сама по себе эта фраза не имеет никакого смысла, не несет никакой информации.

И все-таки у меня очень тяжелый характер. Я могу провалиться под его тяжестью на первый этаж к соседям.

— Багато людей дуже добре до неї ставляться. Ще у ній живе всередині твердження, воно лунає у її вухах: «Можливо, це станеться сьогодні». І завжди щось у ній відповідає: «Можливо, цього не станеться ніколи».

Ще вона пише, зазвичай вірші. Вони чудові. Вони мені дуже подобаються. Коли їх читаєш, здається, що наступний вірш буде справжнім хайку. Тим, яке писали самураї перед смертю.

Вона пише у шухляду.

— Саме це лякає тебе?

Даже чувство юмора меня не спасает. Как бы мне ни было смешно, в глубине души мне грустно. Мне тотально грустно, даже если ты вернешься, мне все равно будет грустно, но если ты не придешь, я умру.

Я — душа компании. Ты спрашиваешь какой?

Любой. Спойте мне веселую песню, давайте потанцуем.

Порадник вмостився у шкіряному кріслі і уважно дивився на Конрада. Не знаю, чи це в нього по-справжньому, але щось таке він завжди знає. Чи відчуває. Чи читає. Власне, він умів Конрадові допомогти, принести полегкість, можливо, аура в нього світла. До речі, таке саме крісло у шефа Сандри.

— Я тепер, після твоєї розповіді, дещо розумію. Твій сценарій. А вірші, які ти видаєш за власні, — це теж її?

— …У сценарії багато моїх ідей. Її героїню вбиває кохана людина. Моя живе, виходить заміж, розлучається — життя вирує.

— Таки це не ти вигадав. Ти б не міг так, я маю рацію? Бо — яким боком це тебе обходить? Усе, що ти робиш, надто відрізняється від твого щасливого життя, митець.

— Припиніть. Гадаю, маю на це право. Я страждаю щоночі, розумієте?

Иногда я вспоминаю, что жизнь — это моя шахматная партия, причем вполне вероятно, что я играю черными. Это странно, но так могло случиться — в тех сферах, где я себя не помню. Там я наверняка дала слово — буду играть только черными — и обо всем попросила. Вот все и последовало.

Будем знакомы.

Между прочим, я не люблю плохое кино, но оно тоже может очень-очень пригодиться. Например, в такой вечер, как этот. Очень посредственный боевик, плохие актеры, плохая игра. Однажды я видела, как вооруженный автоматом спецназовец, или как там, плохо разбираюсь в градации отрядов, бежал за щуплым, маленьким арабом — это было в общежитии, где я тогда жила. Так вот, этот парень с автоматом играл из рук вон.

— Та годі, ти ж ніколи не відзначався геніальністю, ти просто в міру обдарований, Конраде. Ти крадеш в неї сюжети?

— Досить, не треба так зі мною, бо піду до психоаналітика. Хіба замало того, що вона живе мною?! Я маю її пам'ять — не сказав би, що це найвеселіша штука.

— Тепер розумію, чому тебе не тягне до елементарного: ковтаєш снодійне слонячими дозами — і жодних проблем!

— Можливо, я саме так і вчиню.

Что, собственно, плохого в этом вечере?

Всё!

— Це почалося років з п'ять тому. Зненацька, з нічого. Але з тих пір — в мене все чудово. Реалізуються всі контракти. Потрібні мені люди просто самі по собі з'являються на моєму шляху. Але їй дедалі гіршає. Іноді у мене виникає божевільне питання: чи можу я їй чимось допомогти? Іноді я хочу доторкнутися до неї.