Сандра Мост - Подвійне життя

Щойно вийшов чудовий повнометражний фільм за його сценарієм. Це був справжній успіх — на тлі помаранчевих стрічок, помаранчевого кольору в цілому, що заполонив Україну своєю позитивністю та надією. То були чудові дні, коли він почувався щасливим не лише сам за себе, за своє реалізоване життя, але й разом з іншими. Власне, у той момент він відчував усіх людей собою, їх усіх.

На цьому дивовижному тлі щастя само-реалізації і, окрім того, щасливе подружнє життя сповнювали Конрада почуттям життя дощенту.

Впрочем, никто никогда особо не тревожился — это было бы нереалистично — по поводу проблемы ее существования. Да, это было именно проблемой — один гуру был прав. Жизнь действительно представляет собой настоящую проблему.

Тем не менее — будем честны сами с собой — этот гуру очень помог ей. Кстати, познакомьтесь, иногда я буду называть себя Сандра. Он сказал, что Бог — это не добрый дедушка с бородой. Он сказал, что даже подобная метафора в корне неверна.

Взамен не было дано ничего.

У нього була чудова дружина, так вважали навіть сусіди. Вона була його постійним натхненням, хоча жіночі образи він писав не з неї. Життя прекрасне. Цей вираз був про його лялькову долю, яка б і справді була б ляльковою, якщо б не дещиця. Лялькове життя. Дружина не читала його творів, і він цього не потребував.

Сандра не могла понять, что это: просто интеллект высокого уровня, то есть интеллектуальное погружение, или действительно познание. Ей казалось, что более реально в данном случае первое. Впрочем, это свидетельствовало только о ее собственном проникновении, и Сандра об этом знала.

Не имеет смысла рассказывать, где и как она родилась. Достаточно и того, что она всегда знала о себе.

Даже сейчас она всегда помнила о себе, но с каждым днем все более смутно. Всё. Более. Смутно.

Иногда Сандре казалось, что, когда она умрет, останутся только ее глаза. Она будет видеть, видеть ясно, как сейчас, или еще яснее.

То був кабінет його Порадника. Іноді Конрадові здавалося, що Порадник був завжди.

— У мене є проблема, док. Уявіть, у мене є проблема.

— Яка проблема, Конраде?

— Розумієте, я бачу у снах зовсім інше життя. Я відчуваю його як власне. До того ж це життя жінки.

— Безумовно, це дуже цікаво. Що конкретно тебе не влаштовує?

— Ну, якщо ви вже мені так легко повірили… Це життя нещасливе, нещасливе саме по собі.

Сегодня Сандра осознала, что совершенно не важно, в ком или в чем она когда-либо нуждалась. Чувство неудовлетворенности всегда одно и то же. Страдание. Боль. Страх. Моя жизнь — это живая иллюстрация к картинам буддизма.

— Послухайте мене, ви ж неодмінно маєте знати, у чому тут річ. Поясніть мені, що відбувається. Я — молода людина, вельми щаслива, нічого не потребую, окрім натхнення, якого маю вдосталь. Так, постійного натхнення. Хоча практично нічого я не відкриваю сам. Жодних дверей.

— Конрад, великий Конрад не відчиняє жодних дверей сам...

— Я маю гроші, які плачу вам. Не поводьтеся як психоаналітик, скажіть мені правду. Поставте мені слушне, дуже слушне запитання.

— Що ти відчуваєш, Конраде — ти існуєш у двох особах чи то лише сон про якусь дівчину?

Были времена, когда мне хотелось только одного: чтобы кто-нибудь умный поговорил со мной. Кто-нибудь, кто видит дальше меня хотя бы на один шаг. Мне хотелось этого как воздуха. Я была готова подходить к людям на улице, но я не делала этого, потому что не доверяла ни одному лицу.

Сейчас я иду домой и думаю только об одном: вернешься ли ты домой сегодня. Впрочем, я виновата и в этом страхе тоже. А еще в эгоизме, зависимости и собственничестве. Но мне совсем не легче от этих ярлыков.

— Не знаю... Інколи я бачу її наче відсторонено. Так, немовби вона себе цілком усвідомлює. Цілком, абсолютно. А іноді я просто всім єством відчуваю її біль.

Вона називає себе Сандрою. І в неї майже немає друзів. Вона вважає себе дуже проблемною.

Я открываю дверь, я не хочу увидеть какую-нибудь торчащую в ней записку. Не хочу, чтобы выходила соседка. Хорошо, что она не закрыла входную дверь на защелку.

В квартире темно. Пахнет кожей твоей куртки.

— Звичайно, я б не став говорити так прямолінійно: вона шукає Бога. Це, з одного боку, надто гучні слова, з іншого — так воно і є, але... Вона не знає ціну своїм думкам. Вона не цінує себе та своє життя. Вона трохи невдячна. Але не тому, що Сандра погана, просто вона не усвідомлює, що саме є предметом вдячності для неї.