Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Любі християни! Ім’ям Отця, Сина і Святого Духа. Так, ми хотіли почати це зібрання ім’ям Святої Трійці. Так.

Чергова тривала пауза. Він так само стояв із похнюпленою головою, кутаючись у дещо завеликий на нього костюм, — типовий переляканий новачок і аж ніяк не загартований мандрами, досвідчений проповідник, про якого згадував Кнут.

— Бо якщо хтось дбає про себе, про своє власне бут­тя, то такому нікчемному грішникові не варто ставати до цього амвона.

Знов замовк. Я роззирнувся. Як на диво, ніхто, здавалося, не почувався ніяково за недорікуватість проповідника. Я встиг дорахувати до десяти, перш ніж він повів далі.

— Тож цінним є те, що ми тут зібралися заради святого чистого Слова Божого. І я маю запитати себе, як гідно піднести це Слово? Ось чому так складно підійти до цього аналоя — через питання: що слід робити?

Врешті-решт він підвів голову. Подивився просто на нас. Найменшого сліду невпевненості не було в його прямому твердому погляді. І жодного знаку вагань, які він так переконливо собі приписував.

— Бо ми тільки прах земний. І у прах повернемося. Але ми здобудемо вічне життя, якщо залишимося стійкими у своїй вірі. Світ, у якому ми живемо, є світом розпаду і керує ним правитель світу, диявол, сатана, той, хто спокушає стадо.

Не можу стверджувати напевне, але, здавалося, він дивився просто на мене.

— У цьому світі ми, нещасні, маємо жити. Спроможімося ж відштовхнути диявола і присвятімо надії на спасіння той короткий час, що нам залишився.

Черговий хорал. Лея та я сиділи ближче до виходу, і я показав їй на мигах, що виходжу перекурити.

Надворі я притулився спиною до муру молитовного дому і став слухати, як співають усередині.

— Пробачай, якщо я питаю, але чи не почастуєш одним із отих гвіздків у труну?

Молитовний будинок стояв у кінці дороги. Маттіс, най­імовірніше, чатував за рогом. Я простягнув йому пачку.

— Зуміли вони спасти тебе? — запитав він.

— Наразі ні, — відповів я. — Співають вони трохи фальшиво.

Маттіс розсміявся.

— Ох, тобі треба навчитися правильно слухати ре­лігійні співи. Звичайні миряни гадають, що найважли­віше відтворювати мелодію. Але для справжніх вірян головне — почуття. Ти думаєш, чому саами стали лестадіанцями? Тому, повір мені, Ульфе, що лестадіанська глосолалія, цілительство і розчулення стоять за два кроки від чаклунства і шаманських барабанів.

Я запалив сірника, щоби він прикурив цигарку.

— І оці їхні пекельні гімни... — пробурмотів Маттіс.

Ми синхронно затяглися своїми цигарками і прислухалися до співу. Коли вони закінчили співати, батько Леї знову заговорив.

— Проповідникові справді треба вдавати, що він аж так страждає від свого покликання? — запитав я.

— Ти про Якуба Сару? Так. Його робота полягає в тому, щоб удавати простого християнина, який насправді не є обраним стояти коло амвона, але є покликаним до цього церквою.

Схиливши голову, Маттіс проказав глибоким, як у проповідника, голосом:

— «Відколи я був обраний настановляти нашу спільноту, моїм бажанням завжди було коритися Божій волі. Але наша грішна плоть є нашим тягарем». — Він затягнувся цигаркою. — Так є, як було упродовж ста років. Ідеалом є смирення і простота.

— Твій кузен сказав мені, що ти теж був одним із них.

— Але потім я уздрів світло, — сказав Маттіс і невдоволено оглянув цигарку. — Скажи лишень, тут є хоч трохи тютюну?

— Ти відійшов од віри, коли вивчав богослов’я?

— Так, але тут мене вважали втраченим для віри, відколи я вирушив до Осло. Істинний лестадіанець не навчається, щоби стати священиком серед мирян. Тут єдиним завданням проповідника є передання старої справжньої віри, а не новомодного блюзнірства з Осло.

Там, усередині, скінчився останній хорал, і знову пролунав голос Якуба Сари:

— Господь довготерпеливий, але не сумнівайтеся, що він прийде, як тать уночі, і все земне розвалиться, щойно розкриється брак віри.

— До речі, — прокоментував його слова Маттіс, — ті з нас, що живуть під смертним вироком, не хочуть, щоби він прийшов раніше, ніж він мусить. Правду я кажу?

— Перепрошую?

— Насмілюся стверджувати, що деякі люди були би раді ніколи більше не побачити його в Косунді.

Я заціпенів на середині затяжки.

— Гаразд, — сказав Маттіс. — Я не знаю, Йонні повернувся додому чи поїхав далі на північ, але той факт, що він не знайшов, кого шукав, не означає, буцімто він ніколи більше сюди не навідається.

Я закашлявся димом.