Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Ясно, що він отак одразу не повернеться. Ні, Ульфе, ти тут у відносній безпеці. Але хтось може зважитися набрати номер і сказати кілька слів, — показав він на телефонні дроти у нас над головами. — Кому за це могли бути обіцяні гроші.

Я кинув недопалок на землю.

— Маттісе, ти скажеш мені, навіщо ти прийшов сюди?

— Ульфе, він сказав, що ти взяв гроші. Отже, йдеться, можливо, таки не про жінку?

Я не відповів.

— А Пірйо сказала, що, як вона у крамниці бачила, їх у тебе достобіса. Грошей, я маю на увазі. Тож розумно було би невелику частку здобичі пожертвувати, аби знати напевно, що він не повернеться. Що скажеш, Ульфе?

— У скільки це мені стане?

— Не більше, ніж запропонувала протилежна сторона. Ба навіть трохи менше.

— Чому менше?

— Тому, що я й досі іноді прокидаюся вночі від на­в’язливих сумнівів. Що, коли Він справді існує і — як той Йонні — колись повернеться, щоб судити живих і мертвих? Чи не краще було би мати на своєму рахунку трохи більше добрих справ, ніж поганих? Щоб дістати трохи м’якше покарання? Горіти трохи коротшу вічність у дещо помірнішому пекельному вогні?

— Ти шантажуєш мене на суму меншу, ніж тобі пропонують за те, щоб ти мене виказав, і тобі це здається доброю справою?

Маттіс затягнувся цигаркою:

— Я сказав: трохи менша сума. Я не прагну канонізації у гроні святих. П’ять тисяч.

— Маттісе, ти грабіжник.

— Приходь до мене зранку. Я дам тобі ще одну пляшку оковитої на бонуси. Випивка і тиша, Ульфе. Приємна випивка і приємна тиша. Такі речі варті своїх грошей.

Він нагадував бісового гусака, коли пошкутильгав перевальцем геть по дорозі.

Я повернувся всередину молільні та сів на лаву. Лея глянула на мене зацікавлено.

— Ми маємо сьогодні гостя на нашому зібранні, — сказав Якуб Сара, і я почув, як зашурхотів навколо одяг парафіян, коли вони всі разом обернулися до мене. Вони всміхались і кивали мені. Щира теплота і дружелюбність.

— Ми проситимемо Господа, щоб захистив його і дав йому безпечно повернутися туди, де його рідний дім.

Він схилив голову, і всі присутні негайно повторили його жест. Він забубонів нерозбірливу молитву, повну застарілих слів і фраз, які могли щось означати для втаємничених. Утім, одне коротке слово знайшло відгук у моєму серці. «Скоро».

Зібрання завершилося ще одним хоралом. Лея допомогла мені знайти його у книжці. Я приєднався до хору. Мелодії я не знав, але співали настільки повільно, що достатньо було тільки трохи відставати і повторювати ноту по ноті. Мені приємно було відчувати, як вібрують мої голосники. Лея усміхалась мені, либонь пов’язуючи мій ентузіазм зі змістом гімну.

На виході, коли я вже переступив був поріг, мене хтось делікатно притримав за руку і скерував назад до зали. Той хтось був Якуб Сара. Він підвів мене до вікна. Я спостерігав, як Лея зникла за дверима. Її батько дочекався, коли вийде остання особа, і тоді заговорив:

— Тобі сподобалося?

— У певному сенсі, — відповів я.

— У певному сенсі, — повторив він, кивнувши, і по­дивився мені в обличчя. — У певному сенсі... Ти думаєш узяти її звідси з собою?

Повільна м’яка смиренність пропала з його голосу, а гострий погляд з-під густих брів пришпилив мене до стіни.

Я не знав, що відповісти. Чи жартував він, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою? Чи він не жартував, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою?

— Так, — сказав я.

— Так? — підняв він одну брову.

— Так. Я заберу її в Алту. А тоді поверну сюди. Тобто це вона мене забере. Бо краще, аби вона сама вела свою машину.

Я ковтнув. Сподівався, що я не спричинив тим проб­лем. Що не є гріхом для жінок водити машину з чоловіками. Чи щось на кшталт того.

— Я знаю, що ви їдете в Алту, — сказав він. — Лея відправила Кнута до нас. Диявол в Алті міцно засів. Я знаю, я там бував.

— То нам варто прихопити святої води і часнику.

Я коротко реготнув і одразу пошкодував про це. Вираз його обличчя не змінився, тільки в очах на коротку мить спалахнули і зникли іскорки, наче кувалда зачепила кам’яну брилу.

— Вибач, — сказав я. — Я тут людина випадкова, і дуже скоро ви здихаєтеся мене, після чого все знову буде, як зазвичай. Так, як тобі, очевидно, подобається.

— Ти так у цьому впевнений?

Я не знав, питає він про мою впевненість у тому, чи все буде знову, як зазвичай, чи про мою впевненість у тому, що йому саме так подобається. Я знав тільки, що не маю великого бажання вести далі цю розмову.

— Я люблю цей край, — сказав він, обертаючись до вікна. — Не за його щедрість або лагідність. Ти міг сам переконатися, який він бідний і суворий. Я люблю його не за якусь особливу красу чи мальовничість — село як село. І я люблю його не за якусь особливу прихильність до мене. Я саам, і наші правителі ставилися до нас, як до неслухняних дітей, проголосивши нас нездарами і позбавивши самоповаги багатьох із наших. Я люблю цей край тому, що він мій. Тому я роблю все від мене залежне, щоб захистити його. Так само як батько захищає навіть найпотворніше, найдурніше зі своїх дітей. Ти розумієш?