Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

Я кивнув, показуючи йому, що розумію.

— Мені було двадцять два, коли я вступив до руху Опору, щоб бити німців. Вони прийшли сюди і зґвалтували мій край, то що б іще я мав робити? Посередині зими я сидів у тайзі, конав від голоду і морозів. Я не вбив жодного німця, я змушений був придушувати в собі те прагнення до кровопролиття, бо воно загрожувало б репресіями проти місцевих. Але я відчував ненависть. Я ненавидів, я голодував, я замерзав і чекав. І коли, нарешті, настав той день і німці пішли, я вірив, що цей край — знову мій. Але потім я зрозумів, що росіяни, раз проникнувши сюди, навіть не думали йти геть. Вони могли собі уявляти, буцімто вони заволоділи моїм краєм, витрутивши звідси німців. Ми спустилися з плато до обгорілих руїн, і я знайшов свою сім’ю у лавву [15] Лавву — у західних саамів назва традиційного пірамідального намету з жердин, берести і рядна або оленячих шкур, в інших частинах регіону відомого як кота, кувакса, ковас або вежа. , разом із чотирма іншими родинами. Моя сестра сказала мені, що російські солдати навідуються щоночі та ґвалтують жінок. Тож я зарядив свій пістолет і став чекати, а коли прийшов перший і став у вході до лавву , де я повісив був парафінову лампу, я націлив пістолет йому в серце і вистрілив. Він упав, як мішок. Тоді я відрізав йому голову, залишивши на ній військову ушанку, і повісив голову перед лавву . Для мене це було все одно, що забити велику тріску і, відрізавши їй голову, повісити на жердину. Наступного дня прийшли двоє російських офіцерів і забрали обезголовлене тіло свого солдата. Вони не ставили жодних запитань і не торкнулися голови. Після цього випадків зґвалтування не трапля­лося.

Він застебнув на всі ґудзики свій поношений піджак. Обтрусив долонею вилоги.

— Так я вчинив тоді, і так я вчинив би знову. Своє маєш захищати.

Він подивився на мене.

— Видається, ти міг би просто поскаржитися на нього офіцерам, — припустив я, — і досягти того самого результату.

— Можливо. Але я волів зробити це сам.

Якуб Сара поклав руку мені на плече.

— Я відчуваю, що вже краще, — сказав він.

— Перепрошую?

— Твоє плече.

Він усміхнувся своєю удавано лагідною усмішкою, ворухнув своїми кущистими бровами, ніби згадавши про щось, що йому негайно треба було зробити, обернувся і пішов.

Коли я дістався до будинку Леї, вона вже сиділа у машині.

Я влаштувався поруч, на пасажирському сидінні. На ній було просте сіре пальто і червоний шовковий шалик.

— Ти ошатно вбралася, — зазначив я.

— Не вигадуй! — заперечила вона, повертаючи ключ стартера.

— У тебе чудовий вигляд.

— Я не вбиралася. Це — звичайний одяг. Він сказав тобі щось неприємне?

— Твій батько? Він просто поділився зі мною життєвою мудрістю.

Лея зітхнула, увімкнула передачу і відпустила зчеплення. Ми рушили.

— А з Маттісом, коло молитовного дому, у тебе теж була розмова про мудрість?

— А, це... — сказав я. — Він хотів, щоб я сплатив за деякі його послуги.

— А ти не хочеш?

— Не знаю. Я ще не вирішив.

За церквою рухалась узбіччям дороги знайома по­стать. Коли ми проїжджали повз неї, я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, що вона дивиться нам услід, стоячи у хмарі куряви.

— То Аніта, — сказала Лея, ймовірно помітивши, як я дивився у дзеркало.

— Ага, — промовив я настільки нейтрально, наскільки спромігся.

— До речі, щодо мудрості, — сказала вона. — Кнут переповів мені вашу з ним розмову.

— Яку саме?

— Він заявив, що матиме подружку, коли літо скінчиться. Навіть якщо Рістьїнна йому відмовить.

— Справді?

— Так. Він сказав мені, що навіть легенда сумо, Футабаяма, раз по раз зазнавав поразки, перш ніж почав перемагати.

Ми обоє розсміялися. Я слухав її сміх. У Боббі він був подібний до іскристого жвавого струмка. У Леї — до глибокого джерела. Ні, до повільної ріки.

Місцями дорога плавно повертала, пробігаючи положистими схилами, але здебільшого вела просто через плато, кілометр за кілометром. Я тримався за ремінний держак над дверима. Не знаю, чому — зазвичай немає потреби триматися, коли машина рухається зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину рівним прямим шляхом. Та я завжди чомусь так робив. Тримався за ремінь, аж доки не затерпла піднесена вгору рука. І я бачив, що інші люди теж так роблять. Зрештою, можливо, таки є щось спільне у людей — бажання триматися за щось міцне.

Іноді ми бачили море, а іншим разом дорога бігла між пагорбів і невисоких скель. Пейзажу бракувало яскравої виразності порівняно з природою Лофотен­ських островів або мальовничості Вестланна, але він містив у собі щось інше. Мовчазну порожнечу, стриману непоступливість. Навіть літня зелень обіцяла наближення суворішої, холоднішої пори, яка візьме тебе в лещата, тиснутиме невблаганно і, врешті-решт, переможе. Ми майже не зустрічали інших машин і не бачили ні людей, ні тварин. Натомість тут і там вигулькували поодинокі будиночки або хижі, які неминуче викликали питання: навіщо? Чому саме тут, а не деінде?