Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

За дві з половиною години путі будинки почали з’яв­лятися більш регулярно, і раптом знак на узбіччі повідомив: «Алта».

Ми прибули — якщо вірити знаку — до міста.

Нарешті ми виїхали на велике перехрестя, де всі крамниці, школи, громадські будівлі було прикрашено гербом міста — білим наконечником стріли, і тут з’ясу­валося, що місто має не один центр, а три. Кожен із них становив нехай дуже невелику, але окрему спільноту. Хто здогадався би, що Алта виявиться мініатюрним Лос-Анджелесом!

— У дитинстві я була переконана, що світ закінчується тут, в Алті, — сказала Лея.

Я не впевнений, що став би таке заперечувати. За моєю оцінкою, ми тепер заїхали ще далі на північ.

Ми припаркувалися, що не є великою проблемою у тих краях, і, перш ніж зачинилися крамниці, я встиг купити все, що хотів. Спідню білизну, чоботи, плащ, цигарки, мило і набір для гоління. Потім ми пішли пообідати до місцевої філії «Кафістова». Пригадуючи «райський» смак свіжої тріски, я марно шукав рибу в меню.

— Ми не їмо риби, коли виїжджаємо сюди, — похитала головою Лея усміхнувшись. — Коли виїжджаєш із дому, хочеться чогось екзотичного.

Ми замовили м’ясні фрикадельки.

— Підлітком я найменше полюбляв цю пору дня, — поділився я, дивлячись на безлюдну вулицю; навіть у міському пейзажі в цих краях переважала якась пустельна безвихідь, болісне усвідомлення того, що над крихітною і слабкою людиною панує нещадна природа. — По суботах, коли все вже позамикалося, а справжній вечір іще не настав. Така собі нейтральна зона тижня, де нема нікого й нічого. Сидиш із таким відчуттям, наче всіх запрошено на вечірку, яка ось-ось почнеться. І всі, крім тебе, щось таке про це знають. А в тебе немає навіть двох-трьох дружків-лузерів, на яких ти міг би зігнати оскому. Робилося легше по новинах о сьомій, коли щось починали показувати по телебаченню та було вже чим заповнити мізки.

— У нас не було ні вечірок, ні телебачення, — сказала Лея. — Але завжди навколо тебе люди. Зазвичай вони навіть не стукали у двері, а просто заходили, сідали у вітальні й починали балакати. Або ж вони просто сиділи мовчки і слухали. Зрештою, завжди найбільше говорив мій батько. Але керувала всім моя мати. Саме вона показувала батькові, що йому час угамуватися і дати іншим людям шанс висловитися, показувала гостям, коли їм час було повертатися додому. А нам дозволяли залишитись у вітальні та слухати дорослих. Це давало нам напрочуд приємне відчуття затишку. Пам’ятаю, як одного разу батько плакав, коли дядько Альфред, нещасний п’яниця, нарешті, знайшов для себе Ісуса. Коли батько, рік по тому, дізнався, що Альфред помер в Осло від передозування, він проїхав чотири тисячі кілометрів, щоб забрати Альфредове тіло і привезти його сюди, заради гідного поховання. Ти питав мене, у що я вірю...

— І?

— Ось у це я вірю. У здатність людей творити добро.

По обіді ми вийшли на вулицю. Небо хмарилося, що нагадувало сутінки. Музика лилася з відчинених дверей однієї зі «скляничок», що пропонувала хот-доґи, картоплю фрі та м’яке морозиво. Кліфф Річард. «Congratu­lations».

Ми увійшли. За одним із чотирьох столиків сиділа тільки одна пара. Обоє курили і заледве зиркнули на нас, без жодної цікавості. Я замовив два великі морозива з шоколадними крихтами. Біле морозиво, що виповз­ло з апарата й, акуратно вигнувшись, лягло у вафельні конуси, чомусь навело мене на думку про фату нареченої. Я підійшов із морозивом до Леї, яка стояла, втупившись у меню музичного автомата.

— Поглянь, — сказала вона. — Це ж... воно?

Я прочитав етикетку за склом. Вкинув монетку — півкрони і натиснув кнопку.

З динаміка поплив стриманий, але проникливий голос Моніки Зеттерлунд. Пара курців, натомість, ви­пливла геть. Лея притулилася до музичного автомата: здавалося, вона всім єством вбирає кожне слово, кожну ноту. Очі напівзаплющені. Стегна ледь помітно погойдуються, злегка коливаючи поділ спідниці. Коли пісня скінчилася, вона вкинула ще одну монетку і знов обрала цю пісню. А потім іще раз. А тоді ми вийшли у літній вечір.

З-поза дерев у парку долинала музика. Ми несвідомо рушили на її звуки. Там до квиткової каси вишикувалася черга молоді. Щасливі, галасливі, зодягнені у яскраве літнє вбрання. Я впізнав афішу — ту саму, що була на телеграфному стовпі в Косунді.

— Підемо на?..

— Мені не можна, — посміхнулася вона. — Ми не танцюємо.

— Ми там не мусимо танцювати.

— Християни у будь-якому разі не ходять по таких місцях.