Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

І я собі захотів
Політати десь під небом.
Двоє гарних крил —
І мені вже ніц не треба.
Я собі захотів
Подивитися на люди.
З висоти птахів
Я побачив то, шо буде.

Чи не бачиш, шо я стараюся,
Але трудно є плавати на
Такій глибокій воді, як ми.
Я чую твій шепіт...

Чи ти чуєш, шо я вмираю,
Але прощатися — то ніби так,
Як би трохи вмирати...
Ти чуєш, шо кажу?

На мілизні потонуло
Менше, ніж ми.
Але будемо разом,
Разом ми...

Чи не бачиш, шо я стараюся,
Але трудно є плавати на
Такій глибокій воді, як ми.
Я чую твій шепіт...

Там, де глибока і темна вода,
Там, де нікого вже живого нема,
Ми раз ходили, ну, бо мусили йти,
Ми заблукали — там море води...

Кроків не чути і не видно слідів,
Я би і далі так ходити хотів.
Він дуже дивний, той затоплений рай,
Ходять медузи, ти їх не відганя-а-ай!..

В очі нам лізуть руки медузи...
Ва-а-а-а-ай!..
Сльози течуть і коляться дуже...
Ва-а-а-а-ай!..
Очі нам гладять руки медузи...
Ва-а-а-а-ай!..

Медузи сторожать свій тихий світ,
Вигнали шуми, вигнали світло.
Носять на плечах цілі тонни води
І не говорять, бо не мають коли...

Їм вже не зимно, тільки тепло їм там,
Холод не чути, коли сумно є нам.
Ти їх послухай, наверх не тікай,
Їхнє повітря ще глибше вдихай!..

Ше вчора ти був там, де всі.
Дивився на мене,
Такий змучений, злий,
І шось говорив.
Слова твої бились о шкло
І падали вниз, ніби мертві птахи,
Шоб лежати, як сон.

Тебе вже нема, і я
Лишився тут зовсім сам,
Стою перед зимним шклом...

Твій тато заплакав, і я
Тоже плакати хочу,
А ти сльози забрав
І свої, і мої.
Ти вже не побачиш себе,
Я знаю — ти вмер, шоб не бачити тих,
Хто тебе надурив.

Тебе вже нема, і я
Лишився тут зовсім сам,
Стою перед зимним шклом...

Тебе вже нема, і я
Лишився тут зовсім сам,
Стою перед зимнім шклом...

На твоїх джінсах — американський прапор,
На твоїй майці — канадське кленове листя,
У твоїх очах видно тільки одне питання:
Хто мені скаже — чому я тут народився?

Не твоя вина — шо ти батька свого син,
А твоя біда — не вміти бути ним.

Не стидайся — то твоя земля,
Не стидайся — то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.

Ти знову купиш
Струйові німецькі шузи,
Твої вуха давно вже звикли до чужої музики.
На твоїх губах застигла гримаса болю,
Чому я тут ше — я хочу давно на волю!

Не твоя вина — шо ти батька свого син,
А твоя біда — не вміти бути ним.

Не стидайся — то твоя земля,
Не стидайся — то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.

Мліють мої губи, і гудить моя кров.
Я знаю: то, шо буде — буде знов, і знов, і знов.
І я ковтаю дим, ковтаю сірий дим,
Бо ти лежиш так близько, вся закутана у дим.
На шторі хтось із вулиці знов проектує фільм,
Актори ті, шо грають там, давно вже є німі,
Сліпі і німі, сліпі і німі, сліпі і німі, і відчувають нас.
Та гра є не надовго, просто треба мати час,
Я знаю твоє тіло, поїдаю його сам,
Не можу перестати, хочу ше хоча би грам.

Стікає нам по пальцях піт повільно, ніби віск,
Лови його, бо буде пізно, як загасне ґніт.
Коли загасне ґніт, коли загасне ґніт,
Я топлюся на ліжку, ніби айсберг на вогні.
Я роблю дикі хвилі, та нашо вони мені?
Кричу на себе сам, бо точно знаю: то є гріх.
І граю з себе клоуна, і душу з себе сміх,
Я їм тебе, я їм тебе, я їм тебе,
І вже най буде як є.

Секс — то є море з людей...

Моя апаратура вже нагрілася до сліз,
Хвилина ше, секунда ше — і я сповзаю вниз.
Мій голод забиває час повільно, ніби кат,
Я роблю то, шо хочу, то, шо не можливо вкрасти.
Дай ше мені, дай, дай, дай води!
Комп’ютер вже закинув всі програми і забив,
Мій мозок вже не дихає, бо дим його накрив.
Я вдихаю дим, з’їдаю дим, скакаю в дим,
Тільки ти не спіши.
Не хочу скоро втратити, шо можна ше нести,
Не хочу віддавати то, шо тільки принесли.
Старий брехун на небі місяць кліпнув і пішов,
Здурив мене, а я повірив, дав і не знайшов.