Валерій Шевчук - Долина джерел

Ішов, широко розплющуючи очі й боячись, тремтіли йому пальці, попереду важко їхав віз, візниця теж ішов, ішла й мати — всі були пойняті своїми думками. Гірські коники пнулися все вище й вище, вже так довго це тяглося і може тягтись безвік. Тоді досягнуть вони неба і він стукне у ворота тих богів, що загнали в скелю короля гуцулів. Осип засоромився: занадто сміливою видалася ця думка, блідий рум’янець ліг йому на щоки, знову зашуміли дерева — дивився вже на свої чоботи. Змигували перед очима, вели й вели, і він знав куди. «Ні-ні!— закричав подумки, знову зирнувши вгору, де мали стояти ті ворота. Ще не доріс я до того!»

На верхівці стояв хрест, вони помолились і сіли під ним. Круто спускалася гора, Осип знав, що розрізає вона навпіл два світи: тамтешній — долину і тутешній — верхи. Вступав у цей другий світ, і його знову брала нетерплячка.

Внизу біг Черемош. Осип подивився на церкву в Підзахаричу, наобабіч гори розкинулося кілька хаток. По лівім боці вже виднілися Розтоки. Він любив це село: все сади й сади, волоські горіхи, що розширювали пишні корони, вишні й черешні. Через плоти звисала червона, аж очі вбирала, калина. «Ну от, — думав він, — цей шлях і вабить мене». В’ється між гір, як живий, і носить на собі людей цього краю. За Розтоками — Петраші, по галицькім боці — Білоберезка, а далі — Барвінкова. За Петрашами — Мариничі, а тоді вже й Устє-Путилове. Всюди гори, а над річкою — знову сади.

— То Іван таки жениться?— питає він у матері.

— Вже пора йому,— каже мати, всміхаючись.— Підростеш і ти, то й ти женишся. Тільки він не хоче з нами лишатися...

— Чому?

Мати мовчить. Тиха скорбота лягає на її лице, і це щось зовсім незбагненне для Осипа. Вона старіє на його очах. Темніє шкіра обличчя, гаснуть і бліднуть очі. Навіть волосся ніби попелом притрушене.

— То чому, мамо?

— Це нелегко мені казати, сину. Ще замалий ти для такої розмови...

Осип горить, як ота калина в Розтоках. Груди йому роздимає, а вуста тремтять. Мати помічає його уразу, й легка, як літній вітерець, усмішка зворушує їй вуста.

— Ну ти, великий мій!— каже вона, й очі її так болюще синіють, що він не має сили дивитись на них.— То важка річ повідати про це тобі, гой, важка! Він так боїться, що Марійка вмре... Бачиш, синку, я вдовою пішла за твого тата. І в мене від першого чоловіка було багато дітей.

— Я це знаю, мамо,— каже Осип самими вустами.— Було їх семеро...

— Було їх семеро,— відгукується мати журливо, і сльози течуть їй на обидві щоки. Лице її жовтішає й сухішає, і вже не дивиться вона на Осипа, а кудись над його головою. Він аж озирається, бо, може, й справді вона бачить їх усіх там, позаду. Але позаду тече й тече в сивому тумані від куряви, що зняв їхній віз, порожня дорога.— Отож, сину — материн усміх так само блідий, печальний і милостивий,— Іван хоче змінити землю. На чужій землі, думає, втече від оцього, що покладено на діти мої...

— А може, й правда, мамо?— шепоче гаряче Осип.— А може, й утече?

Мати хитає головою, вуста її німі.

Вони в’їжджали в Устє-Путилове, і він знову дивився. Тут повертали й мали їхати вузькою долиною понад Путилівкою. Вже заздалегідь готувався зустрітися з цим дивовижним місцем, де постає хребет гір і випливають перед очі загадково запаморочливі краєвиди. Так, це був Бісків. Страшний, великий камінь на березі, мов заклятий монастир чи замок, бо, розповідала йому сестра, щоночі, коли сходить повний місяць, з’являється чорт. Сидить на якомусь прискалку і сумно, жалісно приграє на скрипці. Тоді спиняється подорожній, і сльози самі котяться йому по обличчі. Плаче скрипка, стрімко ходить у чорних руках чорний смик, він грає і грає. Осип навіть чує ту гру: чудернацька й прегарна. Тому і зветься цей камінь Бісків, тому й плачуть подорожні, і то сльози, які люди затлумили в собі. Чорт забуває, що його діло не очищувати людські душі, а каламутити, він сам плаче, адже то дивак-чорт. Сльози його чорні, як смола, й сам він чорний; скрипка — це серце його розтривожене, і не може він повернутись до своїх з отакими виплаканими очима і з отаким дивним, як на чорта, смутком: люди плачуть і моляться коло нього. Осип і сам плакав, коли чув цю розповідь, сестра гладила його по голівці, і її голос м’яко й ніжно плив у вечірньому присмерку: «Ну, дурненький,— це ж казки!» — «Але ж таке є!— казав він, зводячи заплакане обличчя.— Коли б не було, чи розказували б таке?» Вона тихо й лагідно сміялася, а музика грала й грала, чорт сидів і сидів, очищаючи людські душі, і плакав з того, бо що то за чорт, коли він уже давно, гой, давно не чорт!..