Валерій Шевчук - Долина джерел

Батько повернувся до нього, і Осип відчув на собі важкий погляд. Начебто кинули йому на спину великий лантух з камінням.

— Це треба буде ще обміркувати,— сказав батько по-німецькому, і Осип відчув, що груди йому затоплює холодна вода. Блідів і вмирав за їхніми спинами. Батько вже виступав під сходи в сінях, мати підіймалася за ним, притримуючи сукню двома пучками, похитувався, наче живі ваги, візник. Осип озирнувся: на крайнебі стояла рожево-синя хмара, горіла чи світилася, ніжне чиєсь обличчя виступило в тому химерному зарисі і наче заспівало безгучно...

— Як там Марія, мамо?— спитав він матір уже в вітальні.— Я все про неї думаю...

Мати осмутніла — тінь перебігла по її лицю, сіра всмішка спалахнула на вустах і пригасла. Кинувся до неї, схопив маленькі теплі руки.

— Що там, мамо, що?

— Хворіла від великодня. Зараз зовсім слаба...

В очах у неї блисло по смутному кришталику.

— Іван таки надумав женитися? — спитав батько по-польському.

— Хоче відходити...

— Врешті, твій маєток не такий і великий,— зауважив батько.

Слуга спитав дозволу накривати, і вони заклопоталися. Батько пішов на кухню, мати — перевдягтися, й Осип знову лишився сам. Пройшов у свою комірчину й кинувся на ліжко. Дивне щось впливало в нього: морок хиткий, у якому ані вогника, біль білий, як мева, чи радше, як смолоскип на темному тлі. Там, далі, прорізувалося гарне обличчя, він почув і Маріїн голос, чистий, як гірський струмок. Співав той і співав, мов коштозну нитку сукав, біла її рука горнула до себе білу його голівку, і він знав: співає вона і плаче. Завмерло стоїть коло них смерека, наче й вона заслухалася, чисте срібло плавилося в синьому вітрі, й оце срібло розплескується на нерухомо завмерлі гори і в тишу блідаву. Йому здавалося, що в цей мент оживають у хащах лісові духи, а в камінні духи камінні, трава для нього ставала живою, і живою була смеречина. Глибоко під ним, у скелях, спали запечатані легіні, груди їхні здіймалися й опускалися; кидри-княгині у хащах починали світитися тим-таки синюватим сріблом, поступово набуваючи жіночої плоті,— мерехтіла вона, сяяла й чарувала. Ясним золотом подзенькували гірські потічки, чиста їхня вода вилискувала під сонцем; ось вона, справжня пісня, думав він, світ оцей дивно змінює. Ці слова не сам він вигадав, сказала йому їх Марія, і він, дивлячись на неї ледве не побожно, просив, щоб і його навчила вона так співати. Сестра сміялася, он вони — потічки гірські, любо так ставало йому на серці, оксамитний і ніжний голос заспокоював його, як мале дитя, а палець притулявся до вуст: «їх не вивчити всі, Осипку, їх як дерев на горах!..» — «Але ж ви,— спалахував, як вогонь, хлопець,— ви їх знаєте!» Вона сміялася ще лагідніше і ще сердечніше пригортала до себе. «До мене, Осипку,— шепотіла тихо,— приходять чарівники з гір. Це судільниці таке мені присудили, вони мене і вчать...» Лукаво звела горішню губу й дивилася з усміхом на нього. Завмирав і відчував жах: «Це правда, сестрице?» — «Атож!» — сміялася сестра...

— Так ти зажурився, що мені аж бійно!— сказала, входячи до їдальні, мати.

В світлій одежі вона виглядала чудово, очі її промінилися, і він мимоволі зачарувався.

— Думаю за Марічку, мамо,— сказав покірливо.

— Десь за кілька день побачитеся,— відказала мати.— Вона теж чекає на тебе — доля її, може, в божих уже руках!..

— Хочеш так швидко від’їздити?— спитав батько, заходячи.

— Ніколи розгулювати!— коротко зауважила мати.

— Ах, Анничко!— скривився батько.— Ти знову за своє... Невже ти гадаєш...

— Я нічого не гадаю,— сказала мати, на її вустах все ще промінилася ясна всмішка. Батько засопів, почервонів, але стримався. Осип глянув на нього зизом. Серце його гупало в грудях сповільнено, загайно.

— Ну то як, синку?

— Я дуже хочу їхати!— сказав він гарячим, навіть схвильованим шепотом.

— Ти так радієш,— сухо озвався батько,— наче тобі тут, зі мною, було зле...

Вони зирнули один на одного, і Осип аж дихання спинив. Між ними лягла незмірна порожнеча, ширшала вона й ширшала — поле безмежне, покрите снігом. Стоять один по один, а другий по другий бік, пороша легка віється, і сухий вітер на хвості танцює. Немає на тому полі жодної стежки і жодного струмка. Осип набрякав незрозумілим собі роздразненням, але хотів погасити його — завтра чекає ж мандрівка в гори, люба сестра і сотні її казок та пісень. «Ти завжди не любив материних дітей,— думав він про батька.— Ти не любив і її...»

Батько, однак, не дивився на сина, присунувся до столу й вихилив келишок рому.