Валерій Шевчук - Долина джерел

Вік — 14 років.

«Я це знаю й сам,— подумав він.— Це вже майже дорослий вік!» — «Так, ти виріс, — сказав батько, дивлячись на нього з-за столу.— Вже зовсім дорослий!»

Релігія — римсько-католицька.

«Я хочу зробити з тебе поляка!— говорили батькові очі.— Хай ми і з русинів, але за кілька поколінь ніхто про те і не згадає. Я сам — польський патріот і хотів би, щоб ти пішов у мій слід: бути поляком — це бути паном».

Місце народження — Путилів.

«Як мені хочеться в гори,— думав Осип.— Там мені найкраще. Можна забратися кудись, де й сліду людського не знати, а можна сісти біля сестри і слухати. О Марічко,— думав він,— душа моя плаче!»

Заняття родичів — мандатор.

Батькові вуста всміхаються — це смуток і розчарування. Бо те пишне слово — тільки слово. Він тішився з того, хай хтось спробує не вшанувати пана мандатора: в його руках усі. «Всі, крім панів»,— смутно всміхається батько, а Осип, дивлячись на нього, не розуміє цієї всмішки. «Я тепер дрібний чиновник,— думає батько, кладучи табель на стіл,— я теж мрію про іспит».—«Він теж хоче здавати іспит»,— думає Осип і бачить батька, який стоїть, витягшись перед учителем. В нього тремтять руки й заплітається язик.

Батько помічає веселі іскри в синових очах, його чоло покривається зморшками. На його вустах Осипові оцінки: майже все «дуже добре» і тільки кілька «добре». Зводить погляд на сина, і його зимні очі вже майже теплі. Голос, однак, так само поважний і так само владний:

— Треба думати, куди тебе прилаштувати.

Він говорить по-німецькому, й Осип так само йому відповідає. Власне, підтакує, бо таке підтакування й має означати синову вдячність за батьківську турботу.

— Гаразд,— це моя справа! — нарешті каже батько і відпускає його. І хлопцю хочеться раптом підскочити збитошно і пройти перед цими суворими очима на руках. Йому хочеться затанцювати і заспівати просто в ті очі соромну пісеньку, яку чув він колись у горах. Але вони стоять один перед одним холодні й однаково напружені. Лиця їхні — як маски, а на вустах награна всмішка. Очі їхні однаково зимні й однаково байдужі.

— Іди! — каже батько вдруге, і він повертається плечима...

Віз уже виїхав із Чернівців і покотився по дорозі до Вижниці. Ця дорога мало цікава Осипові: в погляді його нетерплячка. До нього повертається мати, і він чує її дріботливий від струсів повоза голос:

— То як, скучив за домом?

— Страшенно!— відповідає Осип. Він вдячний матері за це означення: його дім таки в горах. Його дім коло матері й сестри...

Вижницю вони покинули наступного дня. Віз брався вгору, з правої руки плив Черемош; коли проїздили повз нього, його хвилі, здавалося, назавжди змили роздратування, яке тяглося за Осипом з Чернівців. Тут був спокій. Був наче зачарований, а йдучи побіч з повозом, відчувався мандрівником, котрий добирається до рідної домівки після десятиліть блукань. Над головою лепетало листя, дерева дивилися заздрісно йому вслід, а він думав уже про зустріч із Сокільським. Розрубана гора, мов який велет чеснув її шаблею,— там треба стати й затамувати подих. Прикласти вухо до теплого каменя й обійняти його. Дивитися, хай аж очі заболять, щоб розм’якла непрозора кам’яна твердь, поріділа, як туман, і поступово почала танути. Вже й зараз бачив: сидів у тій скелі гуцульський король. Колись давно снувався над ним тихий сестрин голос чи, може, то так листя йому нашіптувало,— колись давно захотів той відчайдуха втрутитись у бійку богів, і вони, обурені, замкнули його в цю скелю. Осипові і справді очі болять, так пильно дивиться він уперед, так пильно наслуховує і вбирає в себе шкарубкий шепіт. Он де він, он! Сидить за мармуровим столом, і сон його довгий та важкий. Голова впущена, а могутні п’ястуки лежать бездільно на білій, глянсованій поверхні столу. Довкола сплять, порозкидавшись, десятки його легінів, і тільки він не може лягти: чекає, доки з’явиться на небі безліч птиць, що звістять йому звільнення...

Над головою каркнула ворона, й Осип здригнувся, зворушений. Летіла, звільна махаючи крильми, а йому уявилося це небо, засипане тисячею крил, крик відчайний зачувся, замигтіло все й понеслось. І здалося — там, у скелі, здригнувся король гуцулів...

Вони їхали по Німчичу — кривавому, бо тут немало пролилося крові. Ішов, відчуваючи, як дубне йому шкіра: довкола з’являлися, розчинялися і знову проявлялися якісь обличчя: гуцули й пани, десь крик завис, наче наточена шаблюка,— червоний струмок стікав додолу.