Валерій Шевчук - Долина джерел

— Я виявився далекоглядний,— сказав він, присьорбуючи юшку.— Добре, що послухався пана Краля. Той порадив цілком добре. На мандаторстві [3] Мандатор — урядник в австрійській державі до революції 1848 року. уже не всидиш, що не кажи — все це в минулому.

Він говорив по-польському, ковтав юшку, а натомість, викидав слова.

Осип неспокійно завовтузився на стільці.

— Як ти себе ведеш за столом?— звів батько брову.

Осип промовчав. «Ще один день, — думав він, — всього тільки день!»

— Звісно, робота поліційного судді й помічного референта — це абищо,— продовжував батько,— але треба задовольнятись і цим. Хочу скласти іспит і тоді буду допущений до ведення грунтових книг при магістраті. То теж невелика честь, але при моїм становищі...

Він звів голову над тарілкою, й Осип побачив, які холодні в нього очі. Дивно було слухати ці речі: іспит і батько — це так не з’єднувалося!

— Треба подумати і про Юзя!— сказав батько, присьорбуючи.— Його табель непоганий, але й не блискучий. Після обіду, Юзю, покажемо матері табель. Я вже ламаю голову, куди його прилаштувати.

— Буде ще час,— мовила мати.— Поки що забираю його з собою. Хай від’їсться й подише добрим повітрям.

Батько примружився.

— Я нічого не маю проти,— сказав він.— Але ти, Анничко, сказала це таким тоном, наче він тут зі мною сидів голодний.

— А сидів!— раптом скочив Осип, обличчя його покрилося червоними плямами.— Мені було тут так нудно!

Батькові брови стояли сторч. Очі його запалали.

— Ти ведеш себе негречно,— прорипів він зимно.— Геть з-за столу! Доїси на кухні! І добре затям: нудно й голодно — далеко не те саме!

Осип поплентався з їдальні. Щоки його горіли: спалах був недоречний. Але відтоді, як мати переступила цей поріг, він наче сам не свій. Зрозумів: ще мент, і він розплачеться. Тілом його вже прокочувалися спазми, горло стисла судома. Побіг, вдаривши долонями двері, а коли вскочив у свою кімнату, ридання таки вирвалось із нього. Впав на постіль, і гострі, гарячі сльози сипнули йому з очей. Дивився крізь ті сльози на вікно, на шматок неба в ньому, на блідо-кучеряву хмару і знову побачив у тих хмарах зарис блідого дівочого обличчя, яке співало для світу чарівну колискову.

Поснідали похапцем, майже не розмовляючи. Батько поспішав на службу, а мати вже жила клопотами, які чекали її в Путилові. В неї були червоні очі, мабуть, плакала вночі, й Осип відзначив це подумки. Він швидко проковтнув сніданок і вибіг на ганок подивитися, як візник запрягає коні. Незабаром винесено пожитки, батько став на порозі, високий, випрямлений, волосся йому зачісувалося ззаду наперед, гострий ніс витинався, а очі, почервонілі від тютюнового диму в касино, дивилися незвично сумно. Осипові захотілося втягти голову в плечі, бо цей чоловік завше примушував боятися себе; на душі все ще мав роздразнення, він і собі випростався і звів голову. Мати кинула на них оком і вразилася від дивної поміж них схожості; можливо, відчули вони це всі троє. Хлопчак різко повернувся й пішов до воза, а батько навіть не завважив його негречності, хоч ніздрі йому роздувалися. Мати поцілувалася з батьком і поспішила до воза й собі, а візниця повільно забрався на сидіння, вмостився зручніше, і ось цей момент настав: гукнув, змахнув пужалном візниця, віз зрушився і потяг за собою довгий шлейф куряви, і в тому шлейфі пропав раптом і батьків будинок, і сам батько, котрий стояв нерухомо на ганку. Вони їхали повз ряди будиночків, траплялися їм по дорозі чернівецькі міщани, але місто для Осипа було вже там, за шлейфом куряви. Попереду стелилася дорога, він почув її закличний погук: скуте хвилювання взяло його серце в жменю; з глибини шляху упереднього простяглися до нього прозорі невидимі руки й вигортали його з цієї закіптюженої долини — мав він піднятися на верхи. Так, верхи — то якесь неясне прагнення, там він зцілиться, там чекають на нього сестра, її пісні й казки, добрий, оксамитовий і пружавий голос, там над головою, — синій блават, і можна йти без кінця і краю по стежці, що тягне й тягне під гору. Летітиме поруч білогрудок-водомороз і кликатиме його, вестиме й манитиме; розбуджені марення клубочаться перед ним, наче повернені сни, він може читати їх, як книгу, бо виписано їх на безконечному в своєму великому спокої небі...

Але перед ним знову постало батькове обличчя. Осип спинився на порозі холодного кабінету, тримаючи табель, і його зустріли зимні очі, наче хотіли приморозити до того порога. Здалося, що табель його — довгий сувій, який аж по землі волочиться: складені один до одного дні, які прожив він у початковій реальній школі. «Ну, подивимося, що ти там приніс,— сказав батько,— і чи не даремно тратилися ми на тебе». Знав цей табель напам’ять і міг би переказати, як добре завчений урок. Але батько простяг руку, і Осип віддав йому той клаптик, на якому було виписано все про нього.