Валерій Шевчук: Долина джерел

— То була Рудинська,— сказала мати.— Добре, що воно, там зорієнтувалося. А яке було хитре! Зайшло до Левицьких,— повернулася вона до батька,— і каже: заведіть мене до моєї мами. То якою тебе там кашею вгощали?

— Молочною, — буркаю я, ту кашу я теж пам’ятаю. Трамвай і кашу, більш нічого...

Він їв ту кашу, і йому стало сумно, що їсть її на чужому обійсті. Каша була біла, так само й тарілка. А ложка була кумедна: складна, з одного боку ложка, а з другого виделка.

— Сказав, що він Мартинюк,— розповідала мати.— Ну, а Левицька знала Мартинючку. І відвела. А від Мартинюків він уже так чкурнув, що тільки патлами затрусив...

У кімнаті батьків вибиває одинадцять. Ще надто довго чекати. Я ж можу заснути, хоч спати мені не варт. Через це встаю і визираю в маленьку кімнатку, де стоїть лампа і сидять батьки. Тато на шевському стільці зшиває дратвою черевика. Я знаю, кому шиються ці черевики. Мати, як завжди, читає йому Нечуя-Левицького.

— Чого не спиш? — питає вона.

— Еге, засни, а ти не збудиш,— сміюся я.— Може, посиджу біля вас?

— От коли викидатимеш ці коники,— вже сердито каже мати,— то й справді тебе не збуджу.

— Дай слово честі, що збудиш! — я хочу забезпечитися зусібіч.

— А як не захочеш вставати?

— Це я не захочу вставати?— перепитую обурено.

— Ну гаразд,— сміється мати.— Слово честі!

«Тепер можна й справді поспати»,— думаю я, і мені солодко від того, адже вже прокручується і в голові. «Це ж тільки перша безсонна ніч»,— втішаю я сам себе...

— А може, ти не підеш, синку? — питає мати, торкаючи легенько мене за вухо.

Сон злітає з мене, начебто я й не спав. Годинник вибиває раз.

— Це пів на що? — питаю я спросоння.

— Ніяке це не «пів»,— сміється мати.— Година ночі.

Двері в кухню відчинено, і в них я бачу батька. Він надягає піджака і струшує раменами, наче птах, який збирається летіти.

Я стрибаю на козячу шкуру біля ліжка, і сорочка пролізає через мої шию й руки на плечі.

За вікнами глупа темінь, і мені стає так дивно на серці. Бо оті міцно забиті тьмою вікна такі пласкі, наче за ними нема того величезного, неозорого світу, наче він весь, цей світ, умістивсь у кількох залитих жовтизною кімнатах; ми в отих кімнатах отакі собі вічні плавці, адже такий плавець і земля, і місяць, і всесвіт. Ми, може, й справді птахи, але крила наші десь там, за тими пласкими, затарасованими вікнами, ми ж тільки нутро птаха: ті, котрі не сплять уночі, як і їхні годинники. Від цього відчуття стає мені погідно, і я готовий уже переступити поріг хати, і це так, наче повертається до мене щось ізвідтіля, звіддалік, щось од тих материних оповідин, щось од того не відомого мені хлопчака, котрий, спинившись на вступі до вулиці, відчував звабу; так, думаю я,— тим хлопцем я міг бути.

Ми зачиняємо сінешні двері, покидаючи нашу хату темною і порожньою. Батько крутить ключем у щілині — його він знайшов біля річки в піску. Ключ повільно повертає по той бік дверей смішні й химерні важелі: батько виготовив замок спеціально для того ключа. Вискакує, дзвонячи ланцюгом, Жук, він темний як ніч, а очі його волого поблимують. Батько кладе ключа у сховок, і за нами співає смутну пісню хвіртка. Собака там, у дворі, повискує, бо це йому теж незвично: сторожити порожню хату. Але ми вже на вулиці, вулиця наша довга й порожня, тільки в самому кінці її поблимує самотній ліхтар. Ми йдемо до того ліхтаря, і кроки наші в порожнечі лункі. Небо, очевидно, захмарене, бо на ньому ні вогника; мати не губить нагоди побурчати:

— І завзявся ти ото вставати. Спав би краще...

Я не відповідаю. Бо оцей похід порожньою вулицею для мене по-справжньому незвичний. Я навіть не впізнаю хат побіля нас, а може, мені не хочеться їх упізнавати. Здавалось, упав я разом із батьками в зовсім незнайомий світ. Вулиця ж наша спить. Над нею протягнуто широку, неозору, клейку пелену, і це від неї так клепляться повіки. Оце і є сон, сон-дядько, чи сон — вишневий глей. Ми бачимо його в собі, але ніколи окремо від себе. На цій же вуличці під непрозорим небом, над сонними будинками я побачив його звіддаля. Він, цей сон, справді живий, я навіть озираюся на нього, мені на мить здалося, що за мною біжить дитина-хлопчак, котрий цілу ніч блукав по вулицях і який уже втомився. Він уже хоче зайти до якогось двору й попросити, щоб відвели його до матері, але всі двори зачинено, вони глухі й німі, і хлопчак тільки мене побачив на вулицях. Тільки мене він може попросити вивести з цих лабіринтів ночі, і в тому нічого дивного: той хлопчак — я сам.