Валерій Шевчук: Долина джерел

Ні, поки що ми сидимо. Нас із матір’ю розділяє лампа, і від того обличчя її повне тіней — сірих, загадкових, але не похмурих. Ці тіні кладуть на материне обличчя маску: всі зморшки її пропадають, і я зчудовано витрішкуюсь на це зовсім юне обличчя. Так, тяжко нам уявити матерів юними, отакими дівчатами, на яких спиняється й тепер наш погляд, але в цьому світлі вдається й це, і мати начебто чужіє для мене й віддаляється. Та й думки її далеко, я вже зовсім не можу вловити їх, вони поза межами мого невеличкого розуміння світу й речей, і це сплітає ще одну утішну думку: юна мати уявляється мені товаришкою того хлопця, про якого розповідає і якого називає моїм ім’ям.

— Засни, Колю,— м’яко каже вона, і сонний батько підхоплюється, як солдат.

Мені хочеться затримати їх, бо годинник за стіною вибиває тільки пів на одинадцяту, але мати вже збирається відходити, вона бере в руки лампу, і світло падає на її волосся так, що вона здається зовсім сивою. З’являються і всі її зморшки, від тіней їх навіть побільшало, і, хоч мати не має ще у волоссі ні сивинки, мені здається, що я бачу зовсім стару жінку. Це й стуляє мені рота, коли я хочу запротестувати й відмовитись від сну, як і батько,— я в цю хвилю зовсім віддалений од неї, я наче немовля, тісно загорнене у сповитку, і можу просити щось коли не плачем, то очима. Але очі мої втоплені в темряві, адже мати виносить разом з собою і світло, воно чітко різьбить її ще струнку постать, і вся вона начебто осяяна ореолом. У це коло світла входить батько, він повертається до мене, і я бачу його просте втомлене обличчя.

— Не забудьте мене збудити!— гукаю їм услід.

Я в цій кімнаті сам і вирішую таки не спати. Адже мати дуже легко може забути свою обіцянку, вона може навіть підійти до ліжка, і, коли я буду сонний та втишений, цього буде досить, щоб залишити мене в тому сні і в тій тиші. Вони підуть самі в ту безсонну ніч, і їм це не складе жодного свята: для них таке не первина. Саме тому я й уявляю, що мати сидить коло мене в тому світлі «п’ятнадцяти свічок» і розповідає мені історію про чудного малого мандрівця, котрого так вабили дороги.

— Еге,— розповідає мати, злегка похитуючись на стільці.— Трудна ти був дитина. Лиши тебе самого на дорозі, то ти вже й пішов.

— Як там, в Овручі,— докидає батько.

Це було ще у війну, і батькова частина стояла тоді в Овручі. Я, виявляється, теж був у тому Овручі, хоч не пам’ятаю про те нічого. Я не пам’ятаю тих доріг чи вулиць, котрі зваблювали мене. Це, правда, не важко уявити: малий і миршавий, у зроблених батьковими руками чобітках, у штанцях на дві шлейки, у висмикнутій ззаду з тих штанців сорочці, з білим, як сметана, чубом, вийшов через двір, у якому зупинилася перебути кілька днів побачення мати, й опинився на порослій травою вулиці. І та вулиця була довга й синя — коридор у великий світ, коридор, по якому годі було не йти, по якому несе тебе незрозуміла сила; отой малий зітхає важко: йому б оце в руку ціпочка на його зріст, йому б оце в другу руку клуночок з їжею — і він ніколи не повернувся б до цього двору й хати, де сидять одне навпроти одного мати й батько; малий зітхає — його вже повело. Вже він у тому коридорі, бо йому конче треба довідатися, що там у його кінці. А там новий коридор, котрий також має кінець, і кінець той — початок нового...

— Довго ми тебе шукали,— розказує мати.— Я вже й очі виплакала. Оббігали півмістечка, коли ж бачим — іде, золото....Не плачеш, ні, тільки затис губенята і йдеш. Йдеш, начебто веде тебе щось...

Їде, начебто веде його якась сила. А на душі в нього повний супокій та мир. На душі в нього світле озерце таке завбільшки, як оті виплакані материні очі. Йому добре тримати те озерце на дні душі, бо саме до нього й іде.

— З тебе ока спускати не можна було,— каже мати.— Тільки відвернись, а тебе вже й слід прохолов. Куди це тебе манило, га? — сміється вона. Її обличчя від того сміху стає зовсім гарне.

— Не знаю,— кажу.— Я нічого цього не пам’ятаю.

— Дивно,— відказує мати.— Ти ж був немалий уже хлопець. Там, в Овручі, скільки це тобі було?

— Шість,— докидає батько.

Для мене ж шість років — це зовсім малий. Я й справді не пам’ятаю жодної своєї мандрівки, хоч їх було в мене аж чотири. Одну, правда, все ж пам’ятаю. Це тоді, коли ми ходили з вуличними приятелями кататися на вантажних трамваях. Пам’ятаю трамвай, який віддаляється від мене і з якого я зістрибнув хтозна й чому. Ні, я знаю, чому зістрибнув: хлопці захотіли пожартувати і сховалися від мене. Я біг між двох смуг синіх рейок, і в очах мені кипіли сльози. Хлопці ж махали з того трамвая, але не кричали, щоб не помітив їх машиніст. Але я недовго й біг, бо раптом спинився: переді мною лежала порожня й безмежно довга вулиця. Я вже забув про хлопців і про трамвай: був захоплений тим дивним почуттям. Блиснули два озерця, як оті виплакані материні очі, за мить з них стало вже одне озерце: я пішов, звернувши від колій у ту довгу вулицю, і то була, як оповіла потім мати, вулиця її дитинства.