Два тижні не ходив я тою долиною. З роботи повертався вже буденним шляхом — через Рудинську, тоді сідав на трамвай і їхав до Кафедрального майдану. Звідти спускався Чуднівською донизу. Брат пробував розпитувати мене про мої загадкові ходини, але я мовчав. Тільки через два тижні в мені прокинулася глуха туга. То було дивне й незвісне досі почуття. Я вимкнув був вібратор і подивився на небо. Наді мною пливли великі й блискучі купчасті хмари. Я вийшов через браму заводу і не пішов звичним шляхом. Повернув до річки і попрямував туди, де ми колись давно з нашим старим учителем шукали між прирічкової жорстви кристали шляхетного гранату. Я став на коліна й довго перекидав камінці. Нарешті всміхнувся — переді мною лежав, поблискуючи гранями, червоний гарячий камінець. Я взяв його в руку, стиснув щосили і пішов вздовж річки туди, де починається долина джерел. Кристал спітнів у моїй долоні, а я йшов і йшов. Однак біля знайомої хати не було нікого. Я навіть зупинився біля криниці і торкнувся відра. Навколо не було ні душі...
Цілі два тижні ходив я тим шляхом, затиснувши в руці червоний палючий камінець. Але біля тієї хати завжди було порожньо, аж здавалося, що в ній давно вже ніхто не мешкає. Тоді я розтулив долоню і довго дивився, як переливається червоний кристал. Туга моя була зі мною, і я пішов від знайомої криниці, вже поспішаючи. Перейшов через річку, а по дорозі розтулив руку. Камінець глухо бовкнув у воду, а я подався крутою стежкою, що топилась у заростях дерези, туди, де мали бути входи до старовинних підземель.
Позаду мене лишалася, долина джерел, позаду вже лишилися й мовчазні печери, таємниць яких, може, я й не розгадаю, а там, попереду,— місто. Я зупинився на вступі до нього й передихнув. Туга моя лишалася. Тоді я швидко, мов боячись чогось, рушив у гомінке хитросплетіння вечірніх вулиць, які мали пригріти мене. Вони мали навіки заховати мою втрату, яка таки загніздилася на споді серця.
Цей настрій я відчув ще тоді, коли побачив білу хмару з брунатним нутром: вона була як тінь випущеного на сонце тютюнового диму. Це мене здивувало, а коли я ліг у ліжко, то знову згадав ту хмару. Погляд мій упав на календар: 10 червня 1951 року, за вісім днів мав бути мій день народження: минало мені якраз тринадцять. Все це химерно з’єдналось у моїй напівсонній уяві: хмара, як тінь тютюнового диму, і моє тринадцятиліття; в кімнаті батьків голосно пробив годинник, і пробив якраз стільки, скільки було написано на календарі. Я приплющився: напливло на очі ледь-ледь знайоме бородате обличчя, ледь-ледь знайоме, бо десь бачив його раніше; впізнавати ж його до решти я не трудився, бо на душі в мене тривожно й сумно. Щоб урівноважитися, я почав згадувати минулий день, еге ж, від ранку до вечора, але думки мої звернули в інший бік. Біля мого ліжка начебто сіла мати, і я виразно побачив її притемнене у сутінках лице; вона так сідала завжди, коли я хворів, а хворів я часто — в мене ревматизм; коли гасло світло (в післявоєнні роки часто гасло світло), вона приносила в мою кімнату лампу. Лампа була п’ятнадцятий номер, як тоді казали — «на п’ятнадцять свічок», гніт у неї був круглий, і через це в хаті ставало досить ясно. Мати сідала навпроти, часом десь у тінявому кутку примощувавсь і батько; отоді мати й оповідала, а потім, коли я лишавсь у ліжку сам, мені все ще здавалося, що чую її тихий, начебто вологий, голос.
Це були дивні розповіді, і всі про мене, але про мене такого, яким я себе не знав. Тож здавалося мені, що то розповідалося про зовсім іншого хлопця, може, й про мого брата, який помер разом із тим моїм життям, що його не втримувала моя пам’ять. Ні, я, здається, дрімаю. Світло вже вимкнуто, але коло мене все-таки сидить мати. Батько в кутку подрімує, він зморений від роботи на фабриці, і мати відсилає його спати.
— Але ж, Галю,— каже батько.— Ми сьогодні не будемо спати!
— Чого там? — одказує спокійно мати. — Іди подрімай. Я тебе збуджу.
— Мені тоді важко буде прокинутися,— каже батько.— Я вже так...
— А ти все-таки хочеш іти з нами?— питає мати вже в мене, і я енергійно хитаю головою. Адже ця ніч і справді має бути особлива, це буде моя перша безсонна ніч — я не пам’ятаю, щоб раніше не спав уночі, я спав навіть тоді, коли пролежував у ліжкові цілі місяці.
Але сьогодні все буде не так, бо я таки хочу відчути, як людина живе, коли вона не спить; мені мариться наш похід порожніми вулицями міста, на яких ще стільки руїн; крізь порожні вікна тих руїн зиркає місяць, і скільки тих вікон, стільки й місяців; кроки наші дивно лункі на порожніх кам’яних хідниках...
Читать дальше