Валерій Шевчук: Долина джерел

Тож я знову йшов, переходячи через стежини, що текли від криничок до хат, зляпані свіжою водою, освячені знаком повних відер, і пив цю безподібну, якої потім не зустрічав ніде, тишу. Я доходив до Подільського мосту, де мене чекало ще одне випробування (про те не хотілося навіть думати наперед) — віковічно нове й віковічно хвилююче. Мої вісімнадцять років після тої мандрівки майже порожньою долиною серед джерел теж ставали джерелом, живим, гарячим і струмливим. Я хотів цього живого й гарячого почуття, яке обпікало мене, тільки переступав через дорогу, що вела на Мальованку. Тут була хата, стояла вже вимурувана криниця, і біля неї висіло причеплене до ланцюга замком бляшане відро. Я затамував подих, бо вже дивився туди, до хати, на порозі якої... Тут я незмінно стрічався з великими, гарячими, здивованими очима, від яких усе в мені запалювалося чистою, болющою радістю,— я проходив повз обійстя як заворожений, безсилий одвести погляд від тих здивованих очей і аж розвертався на них. Забував тоді про цілий світ, про себе й про вечір, який все більше й більше згущувався наді мною і мав би кликати мене додому. Але то було даремно, поспішати я не мав куди, хоч раптово й розумів, що поспішати треба, треба навіть бігти, бо щоки мої заливає гарячий рум’янець, ще хвиля — і я не витримаю тої неймовірної і загадкової напруги. Таке переживав я вже не день і не два, і мені хотілося, щоб було так одвічно...

Сьогодні я теж іду цим шляхом, хоч сьогодні втомлений більше від звичайного. Так само переступаю через шосівку, що веде на Мальованку, і так само не можу стримати шаленого калатання серця. Сьогодні у мене в голові все сплуталося: гуркіт вібраторів, хитання рідкої бетонної маси під ногами, хитання стежки перед очима, шурхіт жорстви і журкіт течії, змійки джерельних струмків і холодний протяг у землі вужів-печер, спалахи розрядів над містом і шум того міста; мені здається, що весь я виповнений дивною силою, яка рветься з мене, що я увібрав у себе всю сутність цієї джерельної долини, всю її загадкову й чарівну силу, її незміряну схвильованість і спокій. Я навіть передчував, що сьогодні щось станеться, але нічого не загадував, тільки йшов і йшов — півторагодинний шлях був сьогодні чудніший і важчий, ніж завжди. І лише перейшовши шосівку, я зрозумів усе. Від хати йшла з порожніми відрами дівчина, очі якої ось уже скільки днів сняться мені по ночах.

Я зупинився. Вона йшла по стежці, як ішли сьогодні по таких самих стежках всі оті десятки жінок, котрі підіймалися від своїх криничок до хат. Вона йшла, повна непідробленого чару й простоти, вечір розмивав її, як розмивав усе, і вона зі своєю граційною, незмінною для всіх жінок цієї долини ходою була для мене як біль моїх снів. Я стояв і чекав, бо вона йшла просто на мене, я бачив навіть, як тремтять її повіки, й чув, як подзенькують складені одне до одного відра. В мене пересохли губи й горло, але я стояв мов прикутий, безсилий рухнути й м’язом,— дивився й дивився. Був наче спраглий подорожній, що допався води, і мені хотілося, щоб її ходу я міг сприймати невимірно довго, як і наше запаморочливе зближення. Але це тривало тільки коротку мить, ще хвилина — і все розпадеться, бо її дорога до мене була неймовірно коротка, найкоротша з усіх, які я доти встиг пізнати. Може, через це відчув незрозумілу й навіть зухвалу сміливість. Мій рот розкрився, а шкарубкий і сухий язик весело сказав: «А не переходьте мені з порожніми відрами!» Я сам здивувався, що сказав таке довге й таке закличне речення, — міг десять разів перейти стежку, доки вона наблизилася б. Але не все в житті вимірюється глуздом і не скрізь той глузд потрібен. Нині не був він потрібен нам обом, і ми те зрозуміли. Адже я побачив те, чого не бачив ще ні разу,— її зблизька. На мене дивилися великі й глибокі очі, на мене текло одне із тих джерел, що так щедро народжуються в цій долині. Я мав бути підхоплений цим потоком, мене мало закрутити й понести в глибінь цього вечора, в глибину й нутро цієї долини й мого незрозумілого почуття. Вона дивилася на мене, радше скинула очима, і я почув її голос, зовсім схожий на мій, начебто говорив це я і розмова була зі мною самим. «Можете почекати,— сказала вона,— перейду з повними».

Цього було забагато для мене, бо я вже зовсім розчинився серед каміння, дзюркоту води й вечора; я бачив, як, хитаючись, ідуть через стежку білі тіні качок, як пливе кудись, погойдуючи гілками, самотня, єдина на цю долину береза, як стає скелею хата, скелею, що приходить пити до своїх джерел. П’є і не може напитися, і вечір теж не може напитися, бо все нині таке спрагле й невситиме. Я теж палився спрагою, в мені усе пересохло, я засох на цій стежці, як дупласте дерево, яке простояло тут не одне століття; я хотів пити, як дерево, і мій сухий та кострубатий язик сказав зовсім незалежно від мене самого: «А може, й напитися дасте?» Вона засміялася, я зрозумів, що навколо й справді нуртують джерела і що тому потокові я безсилий опиратися. «А чого ж, — сказала вона,— пийте на здоров’я!»