Маргарет Этвуд - Заповіти

Пульт лежав за диваном на столику. Я вимкнула звук: не хотіла чути, як диктор про це говорить — таким само рівним голосом, як про те, що якийсь політик кудись полетів. Коли авто й крамниця зникли і на екрані, мов кумедна кулька з усміхненим писочком, з’явилася голова ведучого, я вимкнула телевізор.

З кухні увійшла Ада, принесла мені сандвіч на тарілці: курка із салатом. Я сказала, що не хочу їсти.

— Є ще яблуко, — запропонувала вона. — Будеш?

— Ні, дякую.

— Розумію, це химерно.

Я нічого не відповіла. Ада вийшла і знову повернулася.

— Я добула тобі торт. Шоколадний. З ванільним морозивом. Як ти любиш.

Торт лежав на білій тарілці; поряд була пластикова виделка. Звідки вона знала, що я люблю? Певно, Мелані розповіла. Вони, певно, говорили про мене. Біла тарілка засліплювала. У шматок торта була встромлена самотня свічка. Якби я була молодша, загадала б бажання. А чого мені бажати зараз? Відмотати час назад? Щоб зараз було вчора? Цікаво, скільки людей колись про таке мріяли.

— Де тут убиральня? — запитала я.

Ада пояснила, я пішла туди, і мене знудило. Тоді я знову лягла на диван, мене трусило. Трохи згодом Ада принесла мені імбирного елю.

— Тобі треба підвищити рівень цукру в крові, — пояснила вона і вийшла, вимкнувши світло.

Це було наче відпроситися зі школи додому через грип. Хтось тебе вкриває, приносить щось попити; це вони мають справу з реальністю, щоб тобі не довелося. Добре було б залишитися у цьому стані назавжди, тоді мені ніколи більше не довелося б ні про що думати.

Здалеку долинали звуки міста: автомобілі, сирени, над нами пролетів літак. Було чути, як на кухні шарудить Ада: вона рухалася різко, легко, наче ходила навшпиньках. Я чула, як вона тихо розмовляє по телефону. Вона була головна, хоча в чому саме, я не знала. Менше з тим. Я почувалася заколисаною, наче в обіймах. Лежачи із заплющеними очима, я почула, як відчинилися двері квартири і після паузи зачинилися.

Коли я прокинулася, був уже ранок. Котра година, я не знала. Я проспала, запізнилася до школи? А тоді згадала: зі школою покінчено. Я ніколи не повернуся ані туди, ані до інших знайомих місць.

Я була у спальні в «Карнарвоні», вкрита білою пуховою ковдрою, досі у футболці й легінсах, хоча взуття та шкарпеток на мені вже не було. У кімнаті було вікно, закрите ролетом. Я обережно сіла. На подушці побачила червоний слід, але то була лише вчорашня помада. Мені вже не було млосно, голова не паморочилася, але все якось розпливалося. Я добряче почухала голову, посмикала себе за волосся. Якось мені боліла голова, і Мелані сказала, що, коли потягти за волосся, це забезпечить приплив крові до мозку. Начебто саме тому Ніл так і робив.

Вставши з ліжка, я відчула, що прокинулася. Роздивилася себе у великому дзеркалі. Я була не така, як за день перед тим, хоча й подібна на вигляд. Відчинила двері, босоніж пішла до кухні.

Ади там не було. Вона була у вітальні, сиділа в кріслі з горнятком кави. На дивані розташувався чоловік, якого ми проминули, коли заходили до «Прихистку» через бічні двері.

— Ти прокинулася, — мовила Ада.

Дорослі мали звичку стверджувати очевидні речі. «Ти прокинулася», — так могла б сказати мені Мелані, наче це якесь досягнення, і я була розчарована, зрозумівши, що Ада не виняток.

Я подивилася на чоловіка, він — на мене. На ньому були чорні джинси, сандалі, чорна футболка з написом «ДВА СЛОВА, ОДИН ПАЛЕЦЬ» і бейсболка команди «Блакитні сойки». Мені стало цікаво, чи знав він, що саме означає напис на його футболці.

Чоловікові було років п’ятдесят, але волосся він мав густе й чорне, то, може, був і молодший. Обличчя його нагадувало зім’яту шкіру, а щоку перерізав шрам. Він усміхнувся мені, відкривши білі зуби з прогалиною на місці кутнього зліва. Такий ґандж робить будь-кого схожим на злочинця.

Ада кивнула на чоловіка.

— Пригадуєш? Це Елайджа з «Прихистку». Він друг Ніла. Прийшов допомогти. На кухні є пластівці.

— А тоді поговоримо, — сказав Елайджа.

Пластівці були саме такі, які я любила — круглі, бобові, схожі на літеру «О». Я принесла миску до вітальні, всілася в інше крісло й чекала, поки вони заговорять.

Вони мовчали. Перезиралися. Я з’їла дві ложки — обережно на той випадок, якщо шлунок досі не вгамувався. У вухах стояв хрускіт маленьких літер «О».

— З чого почнемо? — спитав Елайджа.

— З початку, — відповіла Ада.

— Гаразд, — мовив він і подивився на мене. — Вчора був не твій день народження.