Маргарет Этвуд - Заповіти

Я не хотіла вбивати Тітку Саллі, тільки зробити її безтямною. Так зрештою й сталося. У санаторії Марджері Кемпе були дуже обережні співробітники.

А Тітка Саллі слізно мені дякувала.

— Не дякуй, — сказала я. — Це я маю подякувати тобі.

— Тітка Адріанна не марно віддала своє життя, — сказав Командор Джадд. — Ваші Перлові Діви скерували нас у перспективному напрямку: ми зробили ще кілька відкриттів.

Я здригнулася серцем.

— Я втішена, що мої дівчата були корисні.

— Як завжди, завдяки вашій ініціативності. Після операції з крамницею старого одягу, на яку вказали ваші Перлові Діви, ми з’ясували, як саме в останні роки здійснювався обмін інформацією між «Мейдей» та їхнім невідомим зв’язковим тут, у Гілеаді.

— І що це означає?

— Шляхом пограбування, тобто спеціальної операції, ми добули мікрофотографічну камеру. Проаналізували її.

— Мікрофотографічну? Це як?

— Це стара технологія, якою вже не користуються, але вона цілком життєздатна. Документи фотографуються мініатюрною камерою, яка зменшує їх до мікроскопічних розмірів. Вони друкуються на крихітних пластикових кружальцях, які можна прикріпити майже до будь-якої поверхні, а тоді прочитати спеціальним пристроєм, розміри якого дають змогу сховати його, наприклад, у ручці.

— Дивовижно! — вигукнула я. — Недарма ми тут, в Ардуа-холі, кажемо: «Стрижень — це заздрість».

Командор Джадд засміявся.

— Воістину. Нам, носіям стрижнів, треба бути обачними, аби уникнути закидів. Але з боку «Мейдей» було дуже розумно вдатися до цього методу — нині мало хто про нього знає. Як то кажуть, поки не шукатимеш, і не побачиш.

— Дотепно, — визнала я.

— Це лише один кінець цього зв’язку, з боку «Мейдей». Як я вже казав, другий кінець десь у Гілеаді — це ті, хто отримує мікрознімки тут і відсилає власні звістки. Ми досі не визначили, хто ця людина чи люди.

— Я попросила колежанок в Ардуа-холі бути насторожі, — сказала я.

— І чи має хтось для цього кращі умови, ніж Тітки? — зауважив Командор. — Ви маєте доступ до будь-якого будинку, куди забажаєте увійти, а ваша тонка жіноча інтуїція дає вам можливість чути те, що неспроможний розрізнити наш чоловічий слух.

— Ми ще перехитруємо «Мейдей», — запевнила я його, стиснувши кулаки й висунувши щелепу вперед.

— Мені подобається ваш настрій, Тітко Лідіє, — мовив він. — У нас чудова команда!

— Правда переможе! — виголосила я, тремтячи і сподіваючись, що це вдасться видати за праведний гнів.

— Перед Його очима, — відповів Командор Джадд.

Після цього, читачко моя, мені конче необхідно було підживитися. Я рушила до кав’ярні Шлефлі [7] Кав’ярня названа на честь Філліс Шлефлі (1924–2016), американської консерваторки, яка виступала проти конституційної поправки за рівні права. по горнятко гарячого молока. Тоді прийшла сюди, до Бібліотеки Гільдеґарди, аби продовжити нашу спільну подорож. Вважай мене своєю провідницею, а себе — мандрівницею в темному лісі. Він, власне, стане ще темніший.

На останній сторінці нашої попередньої зустрічі я провела тебе до стадіону, тож повернімося туди. Час поволі минав, і вималювалася певна схема. Спи вночі, якщо можеш. Переживи дні. Обіймай тих, хто ридає. Хоча, мушу сказати, ридання втомлювали. І завивання теж.

Була спроба пожвавити перші вечори музикою — кілька оптимістичних та енергійних жінок призначили себе співочими лідерами і спробували навчити нас співати «Ми все подолаємо» та інших подібних архаїчних співанок із часів майже забутих літніх таборів. Запам’ятати слова було важко, але принаймні хоч якась розвага.

Охоронці не намагалися це зупинити. Однак на третій день запал згас і мало хто доєднувався до співу. Чулося буркотіння: «Замовкніть, будь ласка!», «Стуліть пельки, заради бога!» — тож лідерки гьорлскаутів, трохи ображено попротестувавши («Я ж хотіла допомогти!»), зрештою вгамувалися.

Я до співачок не належала. Нащо марнувати сили? Настрій був не для мелодій, радше наче у пацюка в лабіринті. Чи є вихід? Де він? Чому я тут? Чи це перевірка? Що вони намагаються дізнатися?

Не дивно, що декому з жінок снилися кошмари. Вони стогнали й борсалися або ж різко, з криком підскакували. Я їх не критикую: самій снилися жахіття. Описати одне? Ні, не буду. Я добре знаю, як легко втомлюєшся від чужих кошмарів, бо ж чимало їх вислухала. Коли доходить до справи, значення мають лише власні жахи.

Ранком нас будили сирени. Ті, в кого не відібрали годинники (це робилося вибірково), говорили, що це відбувається рівно о шостій. Хліб та вода на сніданок. Як же надзвичайно смакував той хліб! Хтось ковтав свій кусень мало не цілим, але я розтягувала його як могла. Коли жуєш і ковтаєш, «відмикаєшся» від абстрактного прядива думок. Допомагає бавити час.