Маргарет Этвуд - Заповіти

— Ти коп? — запитала я.

— Ні.

— То хто ти?

— Що менше знаєш, то краще спиш.

Ми спинилися перед великим квадратним будинком. На табличці було написано: «БОГОМІЛЬНИЦЯ» та «РЕЛІГІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДРУЗІВ (КВАКЕРІВ)». Ада поставила авто за домом, біля сірого фургона.

— Наша наступна тачка, — мовила вона.

До будинку ми увійшли через задні двері. Ада кивнула чоловікові, котрий сидів там за невеликим столиком.

— Елайджо, ми у справах.

Я на нього й не глянула. Пішла за Адою спочатку через залу богомільні, змовклу й повну відлуння, де трохи пахло перцем чилі, а тоді до більшої кімнати, де було більше світла і кондиціонер. Там рядами стояли ліжка, схожі на розкладачки, на деяких під різноколірними ковдрами лежали жінки. В іншому кутку розмістилися кавовий столик і п’ять крісел. За ними неголосно спілкувалися ще якісь жінки.

— Не витріщайся, — сказала мені Ада. — Ти не в зоопарку.

— Що це за місце? — запитала я.

— «Прихисток», організація для біженок із Гілеаду. Мелані їй допомагала, і Ніл теж, по-іншому. Тепер сядь у це крісло і сиди, як мишка. Не ворушися й мовчи. Тут ти в безпеці. Я маю дещо владнати для тебе, повернуся десь за годину. Тобі тут організують якийсь цукор, бо треба.

Вона перемовилася про щось з однією із працівниць центру, тоді швидко вийшла з кімнати. Трохи згодом та жінка принесла мені гарячого солодкого чаю та печива із шоколадними крихтами, запитала, чи все в мене добре, чи щось мені потрібно; я відказала, що ні. Та вона все одно принесла ковдру, синьо-зелену, й укрила мене.

Я спромоглася випити трохи чаю — і зуби перестали цокотіти. Тож я сиділа й спостерігала за людьми так само, як у «Вбраннєвому хорті». Прийшло кілька жінок, одна — з дитиною. Вони були дуже змучені, перелякані. Працівниця «Прихистку» підійшла, привітала їх і сказала:

— Тепер ви тут, усе добре.

І гілеадські жінки почали плакати. Тоді я подумала: «Ну от чого плакати? Треба радіти, що вибралися». Та після всього, що сталося зі мною з того дня, тепер я розумію. Тримаєш усе всередині, що б це не було, поки не спроможешся пережити найгірше. А тоді, коли опиняєшся в безпеці, можеш виплакати всі ті сльози, на які раніше не марнувала часу.

Слова злітали з вуст тих жінок зойками й стогонами:

— Якщо скажуть, що я мушу повернутися…

— Я мусила залишити свого хлопчика, може, є спосіб…

— Я втратила дитину. Не було нікого…

Жінки з притулку простягали їм серветки. Промовляли щось заспокійливе, як-от «Ти маєш бути сильною». Намагалися зробити якнайкраще. Та коли людині кажуть, що вона має бути сильною, це дуже тисне. Це ще одна річ, про яку я дізналася з тих пір.

Минула приблизно година, Ада повернулася.

— Ти досі жива, — зауважила вона. Якщо то був жарт, то кепський. Я просто витріщилася на неї. — Маєш позбутися форми.

— Що? — перепитала я. Здавалося, вона говорить іншою мовою.

— Знаю, тобі важко, але зараз на це немає часу, мусимо ворушитися. Не хочу тебе тривожити, але ми в халепі. Треба дістати тобі інше вбрання.

Вона міцно взяла мене під руку й підняла з крісла — була на диво сильна.

Ми пройшли повз усіх тих жінок до невеличкої кімнати, в якій були стіл із футболками та светрами і кілька стійок з вішаками. Деякі речі я впізнала: ось де зрештою опинялися пожертви з «Вбраннєвого хорта»…

— Обери щось таке, чого ніколи б не вдягнула, — наставляла мене Ада. — Мусиш виглядати зовсім іншою людиною.

Я знайшла чорну футболку з білим черепом, легінси, теж чорні, з білими черепами. Додала високі чорно-білі кеди, якісь шкарпетки. Усе було поношене. На думку спали воші й клопи: Мелані завжди питала, чи випрані речі, які люди намагалися нам збути. Якось у крамниці завелися клопи, і це було жахіття.

— Я відвернуся, — сказала Ада.

Окремої перевдягальні не було. Я вислизнула зі шкільної форми, вдягла новий старий одяг. Власні рухи здавалися мені дуже вповільненими. Непевно подумалося: «Що, як вона мене викрадає?» Викрадення. Це ставалося з дівчатами, яких вивозили кудись і перетворювали на секс-рабинь — нам про це розповідали у школі. Та таких, як я, не викрадали, хіба що іноді чоловіки, які прикидалися брокерами з нерухомості, і замикали їх у підвалі. Іноді таким чоловікам допомагали жінки. Чи Ада була однією з них? Що, коли її історія про Ніла та Мелані й вибух — пастка? Може, вони саме зараз божеволіють, бо я не прийшла додому. Може, телефонують до школи, а то й поліцію викликають, хай як її зневажають.

Ада стояла до мене спиною, та я відчувала: якщо хоч подумаю про те, щоб рвонути геть, наприклад у бічні двері богомільні, вона знатиме про це заздалегідь. І припустімо, я втечу — куди мені податися? Хотілося лише додому, але якщо Ада сказала правду, мені туди не можна. Взагалі, якщо вона каже правду, це більше не мій дім, бо Мелані з Нілом там немає. Що мені робити самій у порожньому будинку?