Маргарет Этвуд - Заповіти

Ми з Анітою сіли разом. Ліворуч від мене сиділа незнайомка, яка назвалася юристкою, праворуч від Аніти — ще одна. За нашими спинами сиділи чотири судді, перед нами — ще чотири. Усі були суддями чи юристками.

— Вони, певно, сортують нас за фахом, — припустила Аніта.

Так воно й було. В один момент, коли охоронці втратили пильність, жінка, що сиділа скраю в нашому ряді, змогла поговорити через прохід із жінкою з іншої трибуни. Там сиділи самі лікарки.

Ланчу ми із собою не мали, і нам нічого не дали. У наступні години продовжували прибувати нові фургони, з яких виходили все нові мимовільні пасажирки.

Жодну з них не можна було назвати молодою. Освічені жінки середнього віку, в костюмах, із доглянутими зачісками. Утім без сумочок: нам не дозволили їх узяти. Отже, жодних гребінців, помад, люстерок, льодяників від кашлю, паперових носовичків. Дивовижно, якими оголеними ми почуваємося без цих дрібниць. Чи колись почувалися.

Сонце пекло. Ми не мали ані капелюхів, ані сонцезахисного крему, тож я уявляла, якою пекучо-червоною буду до вечора. Принаймні сидіння були зі спинками — якби ми прийшли сюди розважатися, було б навіть зручно. Та розваг нам не запропонували і розім’ятися не дозволяли: щойно хтось намагався встати, вибухали крики. Коли сидиш нерухомо, дуже втомлюєшся через постійне напруження м’язів сідниць, спини та стегон. Біль не сильний, але ж біль.

Аби згаяти час, я лаяла саму себе. Дурепа, дурепа, дурепа: вірила в усі ті теревені про життя, свободу, демократію, про права особистості, якими нас годували в юридичній школі. То були мої вічні цінності, ми завжди їх захищали. Я покладалася на це, мов на талісман.

Якщо вже пишаєшся тим, що ти реалістка, говорила я собі, то визнай факти. Тут, у Сполучених Штатах, відбувся переворот, як це раніше траплялося з багатьма іншими країнами. За будь-якої насильницької зміни лідерів завжди робляться спроби знищити опозицію. Опозицію очолюють освічені люди, а таких ліквідують першими. Ти суддя, тож ти освічена, хочеш ти того чи ні. Ти тут не потрібна.

Молодість я провела, роблячи те, що начебто було неможливим. Ніхто з моєї родини не навчався у коледжі, і мене зневажали за те, що я туди вступила, а я отримувала стипендії й працювала ночами на паскудних роботах. Це загартовує. Стаєш упертою. Я не мала наміру ліквідовуватись, якщо могла цьому зарадити. Та тут мені не було жодної користі з блиску моєї вищої освіти. Я мусила повернутися назад, до впертості нижчого класу, до впевненого гарування амбіційної розумниці й стратегічної кар’єристки, що завела мене на ту суспільну позицію, з якої мене щойно скинули. Я мусила спробувати скористатися із ситуації, щойно зрозумію, яка саме з неї може бути користь.

Я вже бувала у скрутному становищі. Й усе здолала. Таку історію я розповідала сама собі.

По обіді з’явилися пляшки з водою, які роздавали трійки чоловіків: один ніс пляшки, другий роздавав, третій цілився в нас на той випадок, якщо ми почнемо стрибати, борсатися й клацати зубами, як крокодили, за яких нас тут мали.

— Ви не можете нас тут тримати! — сказала одна з жінок. — Ми нічого поганого не зробили!

— Нам не можна з вами розмовляти, — відповів їй той, що передавав пляшки.

До вбиральні нас не пускали. Почали з’являтися цівки сечі — вони текли по трибунах до поля. Я подумала, що таке ставлення мало принизити нас, зламати опір. Але який опір? Ми не були шпигунами, не приховували важливої інформації, не були солдатами ворожої армії. Чи були? Якби я зазирнула в очі одного із цих чоловіків, чи подивилася б на мене звідти людина? А як ні — то що?

Я намагалася поставити себе на місце тих, хто загнав нас сюди. Про що вони думали? Яка була їхня мета? Як вони сподівалися її досягти?

О четвертій нас потішили видовищем. Двадцятьох жінок різної статури й віку, однак усіх у ділових костюмах, вивели в центр поля. Я кажу «вивели», бо вони мали пов’язки на очах. Їхні руки були скуті спереду. Їх поставили у два ряди, по десятеро в кожному. Передній ряд змусили стати навколішки, наче для групового фото.

Чоловік у чорному однострої проголосив у мікрофон, що Божественне Око завжди бачить грішників — їх виказує гріх. З боку охоронців донісся схожий на вібрацію гул згоди. «Ммммм…» — наче мотор заводиться.

— Господь переможе, — підсумував оратор.

Хор баритонів протягнув «амінь». Тоді чоловіки, котрі супроводжували жінок на поле, підняли свою зброю й вистрелили. Цілилися добре: жінки попадали.