Маргарет Этвуд - Заповіти

— Закінчила, — сказала я.

Ада розвернулася.

— Непогано.

Вона зняла свою чорну куртку, запхала у сумку, тоді зняла з вішака зелену. Заколола волосся, вдягла окуляри.

— Волосся розпусти, — скомандувала мені.

Я розкрутила ґульку, струснула головою. Ада знайшла й мені окуляри — дзеркальні, оранжеві. Вона дала мені помаду, і я намалювала собі новий червоний рот.

— Зроби вигляд, наче ти гопниця, — сказала вона.

Я не знала, як це, але спробувала: насупилася й закопилила губи, вкриті червоним воском.

— Ну от, тебе не впізнати. Вбережеш нашу таємницю.

Що в нас була за таємниця? Що мене офіційно більше не існувало? Щось таке.

Ми залізли до сірого фургона, трохи проїхали, поки Ада уважно стежила за рухом позаду нас. Тоді поблукали лабіринтом бічних вулиць і нарешті зупинилися перед великим і старим розкішним маєтком. У півколі, яке колись могло бути клумбою і в якому навіть зараз виднілися рештки тюльпанів серед некошеної трави й кульбаб, стояв знак, на якому було намальовано багатоквартирний будинок.

— Де це ми? — запитала я.

— У Паркдейлі, — відгукнулася Ада.

Я раніше в Паркдейлі не бувала, але чула про нього: деякі наркоші зі школи вважали, що тут круто. Так вони взагалі говорили про колись занепалі міські райони, які нині оновлювалися. Там було кілька модних нічних клубів для тих, хто волів брехати про свій вік.

Маєток стояв на великій неохайній ділянці, де росло кілька велетенських дерев. Тут давно не прибирали листя: кілька кольорових пластикових килимків, червоних та сріблястих, визирали з-під мульчованого ґрунту.

Ада рушила до будинку, зиркаючи через плече, аби переконатися, що я йду за нею.

— Все гаразд? — спитала вона.

— Так, — відповіла я.

Мені трохи паморочилося в голові. Я крокувала за нею нерівною бруківкою. Вона здавалася губчастою, було відчуття, що нога може будь-якої миті у неї провалитися. Світ змінився, перетворившись із надійного та міцного на оманливий і шпаруватий. Будь-що могло зникнути. Водночас усе, на що падав мій погляд, було дуже чітким. Наче одна з тих сюрреалістичних картин, які ми вивчали у школі за рік до того. Розплавлені годинники в пустелі, матеріальні, але нереальні.

Важкі кам’яні сходинки вели до ґанку. Його обрамляла кам’яна арка з написом «КАРНАРВОН» кельтським шрифтом, який можна подибати на старих будинках у Торонто, в оточенні листя й ельфійських личок. Вони, певно, були задумані як хитрі, але мені здалися зловісними. Тоді мені все видавалося зловісним.

На ґанку смерділо котячою сечею. Двері були широкі й важкі, всіяні чорними цвяхами. Вуличні митці вже попрацювали над ними червоною фарбою: звичні для них кутасті написи і більш розбірливе слово, щось на зразок «ГІВНО».

Хоча двері й наводили на думку про нетрі, відчинялися вони магнітним ключем. Всередині лежав темно-бордовий килим, широкі сходи з гарними вигнутими перилами завивалися вгору.

— Тут раніше були мебльовані кімнати, — повідомила Ада. — Тепер окремі квартири.

— А до того що тут було? — Я притулилася до стіни.

— Літній будинок багатіїв, — відповіла вона. — Відведемо тебе нагору. Тобі треба прилягти.

— Що таке «Карнарвон»?

Підніматися сходами вгору було важко.

— Валлійська місцина, — сказала Ада. — Хтось, певно, сумував за домом.

Вона взяла мене за руку.

— Ну ж бо, піднімайся.

Дім… Я була готова знову хлюпати носом. Намагалася втриматись.

Ми піднялися вгору сходами. Там були ще одні важкі двері, ще один магнітний замок. Всередині — вітальня з диваном та двома м’якими кріслами, кавовим столиком і великим обіднім столом.

— Тут є спальня для тебе, — сказала Ада, але я не мала в ній потреби. Впала на диван. Раптом відчула, що не маю сил. Здавалося, що й підвестися не зможу.

— Знову тремтиш, — завважила моя супутниця. — Зараз прикручу кондиціонер.

Вона принесла зі спальні пухову ковдру — білу, нову.

Усе в кімнаті здавалося реальнішим за реальність. На столі був горщик із якоюсь рослиною, хоча, можливо, й пластиковою — листя було блискуче, гумове. Стіни вкривали трояндового кольору шпалери з візерунком із темніших дерев. Там, де колись мали висіти картини, в стінах були дірки від цвяхів. Ці деталі були такі яскраві, що мало не мерехтіли, наче підсвічені ззаду.

Я заплющила очі, відсікаючи світло, і, напевно, задрімала, бо раптом виявилося, що вже вечір і Ада вмикала телевізор. Гадаю, це було для мене — аби я знала, що вона не бреше, — але видиво було страшне. Руїни «Вбраннєвого хорта» — вікна вибиті, двері зяють. Клапті тканини на тротуарі. Перед руїною панцир автівки Мелані, схожий на підгорілу зефірку. Видно два автомобілі поліції та жовту стрічку, якою огороджують місце катастрофи. Жодного сліду Ніла чи Мелані, і я була цьому рада — страшенно боялася побачити почорнілу плоть, попіл волосся, обсмалені кістки.