Маргарет Этвуд - Заповіти

— Ми змогли! Змогли! Я думала, нам кінець! — волала вона. — Сподіваюся, в дідька, це той берег, що нам потрібен!

Вона сміялася, але й відчайдушно хапала ротом повітря.

Я мовила душею: «Дорогий Боже, дякую тобі».

Це було дуже близько. Ми мало не відкинулися. Нас могло віднести течією до Південної Америки, але найімовірніше — до Гілеаду, де ми висіли б на Стіні. Я дуже пишаюся Аґнес, після тієї ночі вона стала мені справжньою сестрою. Продовжувала веслувати, хоча й думала, що це її кінець. Я б нізащо не змогла впоратися з тим човном сама.

Каміння було зрадливе, вкрите слизькими водоростями. Було так темно, майже нічого не видно. Аґнес була поряд зі мною, і це добре, бо на той час я уже марила. Ліва рука здавалася чужою — наче зовсім окремою від мене, наче нас із нею зв’язував лише рукав.

Ми вилізали на великі кругляки, хлюпали по калюжах, ковзалися. Я не знала, куди ми йдемо, але підніматися хай куди означало йти подалі від хвиль. Я майже спала, така була втомлена. Думала, що зайшла так далеко, а тепер не витримаю, впаду й виб’ю собі мізки. Бека сказала: «Лишилося ще трохи». Я не пригадувала, щоб вона пливла з нами, але на березі вона була поруч, хоч я й не бачила її, бо було надто темно. Тоді вона сказала: «Глянь угору. Йдіть на світло».

Хтось погукав нас зі скелі над головою. Нагорі рухалися вогники, пролунав голос:

— Ось вони де!

Й інший:

— Сюди!

Я була надто втомлена, аби що-небудь відповісти. Тоді під ногами з’явився пісок, і вогники почали спускатися вниз, праворуч від нас.

Один із них тримала Ада.

— У тебе вийшло, — сказала вона.

— Так, — відповіла я і впала.

Хтось підняв мене й поніс. То був Гарт. Він мовив:

— А що я тобі говорив? Молодець! Я знав, що ти впораєшся.

Це викликало в мене усмішку.

Ми піднялися вгору, там теж були яскраві вогні, і люди з телекамерами, хтось сказав:

— Усміхніться.

І я знепритомніла.

Нас доправили до медичного центру для біженців Кампобелло, мене напакували антибіотиками, і коли я прокинулася, рука вже не була така набрякла й болюча.

Моя сестра Аґнес сиділа біля мого ліжка у джинсах і толстовці з написом «БІЖИ ЗАРАДИ ЖИТТЯ, ДОПОМОЖИ БОРОТИСЯ З РАКОМ ПЕЧІНКИ». Я подумала, що це смішно, бо саме так ми й робили: бігли заради життя. Вона тримала мене за руку. Поряд із нею була Ада, а ще Елайджа і Гарт. Усі шкірилися як дурні.

Сестра сказала мені:

— Це диво. Ти врятувала нас.

— Ми дуже пишаємося вами обома, — мовив Елайджа. — Пробачте за човен: вони мали довезти вас до порту.

— Вас показують по всіх каналах, — сказала Ада. — «Сестри кидають виклик долі». «Відважна втеча Крихітки Ніколь із Гілеаду».

— А ще документи, — додав Елайджа. — Про них теж говорять у новинах. Це просто вибухівка якась. Стільки злочинів серед верхівки Гілеаду — значно більше, ніж ми взагалі могли уявити. Канадські ЗМІ оприлюднюють одну руйнівну таємницю за іншою, скоро покотяться голови. Наше джерело в Гілеаді дуже постаралося для нас.

— То Гілеаду кінець? — запитала я.

Я почувалася щасливою, але все це здавалося нереальним, наче те, що ми зробили, робила не я. Як ми могли так ризикнути? Що нас підтримувало?

— Ще ні, — відповів Елайджа. — Але це початок.

— Новини Гілеаду стверджують, що це все фальшивка і змова «Мейдей», — сказав Гарт.

Ада коротенько засміялася, наче загарчала.

— Звісно, вони так кажуть.

— А де Бека? — запитала я. У голові знову паморочилося, тож я заплющила очі.

— Беки тут немає, — м’яко мовила Аґнес. — Вона з нами не поїхала. Пригадуєш?

— Вона була з нами на берегу, — прошепотіла я. — Я чула її голос.

Здається, я заснула. А тоді прокинулася знову.

— У неї досі гарячка? — запитав хтось.

— Що сталося? — спитала я.

— Тсс, — відповіла сестра. — Все добре. Наша мати тут. Вона так за тебе хвилювалася… Дивися, вона поряд із тобою.

Я розплющила очі. Світло було дуже яскраве, але я побачила жінку. Вона мала водночас сумний і щасливий вигляд, трохи заплакана. На вигляд була майже така сама, як на тому знімку в досьє ліній крові, хіба що старша.

Я відчула, що це мала бути вона, тож простягла до неї руки, здорову й ушкоджену, і наша мати схилилася до мого ліжка, і ми обійнялися (однією рукою: у неї лише одна була вільна, бо іншою вона обіймала Аґнес), і вона мовила:

— Мої дорогі дівчатка.

У неї був правильний запах. Наче відлуння голосу, який не можеш розчути.

Вона злегка усміхнулася й сказала: