Маргарет Этвуд - Заповіти

«Любить — не любить»: я набуваю статусу знаряддя, яке можна викинути після використання… Але це обопільна гра.

— Щира правда, — погодилась я. — Деякі громадяни нашої країни, на жаль, одержимі помстою. Вони не вірять, що ви завжди чинили якнайкраще, особливо у зерноочисній діяльності. Але тут, як і завжди, ви прийняли наймудріше рішення.

Це викликало усмішку в нього на обличчі, хоч і напружену. Уже не вперше перед очима спалахнув спогад: я у робі з коричневої мішковини піднімаю пістолет, цілюся, стріляю. Куля чи ні?

Куля.

Я знову відвідала Тітку Відалу. Біля неї чергувала Тітка Елізабет — в’язала шапочку для недоношеного — вони нині в моді. Я досі надзвичайно вдячна долі, що ніколи не вчилася в’язати.

Очі Відали були заплющені, дихання рівне: не щастить.

— Вона ще не заговорила? — запитала я.

— Ні, жодного слова, — відповіла Тітка Елізабет. — Принаймні поки я тут.

— Добре, що ви така уважна, — мовила я. — Але ви, напевно, втомилися. Я вас підміню. Підіть випийте чаю.

Вона глянула на мене з підозрою, але вийшла.

Щойно вона вийшла, я нахилилася до Відали й голосно гаркнула їй у вухо:

— Підйом!

Очі розплющилися. Погляд зосередився на мені. Тоді вона прошепотіла дуже чітко:

— Це ти зробила, Лідіє. За це тебе повісять.

Вираз її обличчя був водночас мстивий і тріумфальний: нарешті вона мала звинувачення, для якого були підстави, і моя посада вже майже належала їй.

— Ви втомилися, — сказала я. — Спіть.

Вона знову заплющила очі.

Коли увійшла Елізабет, я шукала в кишені ампулу морфію, яку принесла із собою.

— Я в’язання забула, — пояснила вона.

— Відала заговорила, коли ви вийшли.

— Що вона сказала?

— У неї, певно, постраждав мозок, — мовила я. — Вона звинуватила вас у тому, що ви її вдарили. Сказала, що ви спільниця «Мейдей».

— Але ж ніхто їй не повірить, — сполотнівши, залопотіла Елізабет. — Якщо хтось її й ударив, то це та Джейд!

— Важко передбачити, хто у що повірить, — сказала я. — Комусь може здатися доцільним ваше відсторонення. Не всі Командори оцінили ганебний відхід лікаря Гроува. Я чула розмови про вашу ненадійність: якщо вже ви звинуватили Гроува, то хтозна, кого ще можете звинуватити? У такому разі свідчення Відали проти вас радо приймуть. Людям потрібен цап-відбувайло.

Вона сіла.

— Це катастрофа.

— Ми вже бували в халепі, Елізабет, — м’яко мовила я. — Пригадайте Камеру вдячності. Ми обидві вибралися і з тих пір робили все необхідне.

— Ви так мене підтримуєте, Лідіє, — прошепотіла вона.

— Шкода, що Відала страждає на алергію, — сказала я. — Сподіваюся, в неї не буде нападу астми уві сні. Я мушу поспішати: маю зустріч. Залишаю Відалу у ваших надійних руках. Здається, їй треба поправити подушки.

Двох зайців одним пострілом: це значно естетичніше й практичніше, і місця для маневрів більше. Хоча, зрештою, не для мене, бо ж я маю дуже незначний шанс утекти неушкодженою після викриття, якого не уникнути, коли Ніколь з’явиться у канадських новинах і пред’явить докази, які вона везе туди від мене.

Годинник цокає, хвилини спливають. Я чекаю. Чекаю.

Летіть, мої посланниці, мої срібні голубки, мої янголи нищення! Долетіть цілими.

Я не знаю, чи довго ми були в надувному човні. Мені здалося, що кілька годин. Перепрошую, не можу сказати точніше.

Стояв туман. Хвилі були дуже високі, нас обливало водою, зверху на нас лилася вода, бризки. Було смертельно холодно. Течія була швидка й несла нас у море. Я була не просто налякана — я думала, що ми помремо. Надувний човен затопить, нас викине в океан, ми потонемо, підемо на дно. Звістку від Тітки Лідії буде втрачено, і всі жертви виявляться марними.

Я мовчки молилася. Дорогий Боже, будь ласка, допоможи нам безпечно дістатися землі. Коли ще хтось мусить померти, нехай це буду я, і тільки я.

Ми гребли й гребли. Кожна тримала весло. Я ніколи раніше не плавала на човні, тож і не знала, як це робиться. Почувалася слабкою й утомленою, руки судомило від болю.

— Я не можу, — сказала я.

— Греби далі! — гукнула Ніколь. — Усе гаразд!

Звук, із яким хвилі розбивалися об берег, був уже близько, але в тій темряві я берега не бачила. Тоді на човен накотилася дуже велика хвиля, і Ніколь крикнула:

— Греби! Треба рятуватися!

Пролунав хрускіт, певно, то був гравій, накотилася ще одна хвиля — і човен перекинувся набік. Нас викинуло на мілину. Я впала навколішки у воду, інша хвиля збила мене, та я змогла випрямитися, а тоді з темряви до мене простяглася рука Ніколь і витягнула на велике каміння. Ми підвелися, вже за межами океану. Я тремтіла, клацала зубами, руки й ноги заніміли. Ніколь обійняла мене.