Юрій Винничук - Нічний репортер

— Який дідько його туди приніс?

— От і я над цим задумався. Стіл, за яким сидів Томашевич, хтось обшукав. В шухлядах був розгардіяш. На підлозі лежали розкидані папки з паперами. В стелажі всі книжки перекинуті. Хтось там щось шукав. В підвалі теж сліди шпирання [22] Шпирання — пошуки. . Мабуть, шукали щось, що цікавить контррозвідку. З того, що я знаю, Томашевич мав часті контакти з Німеччиною.

— Ну, добре, і що комендант?

— Підкликав мене і питає: «Чим це ви, голубе, займаєтеся?» Я й кажу: «Шукаю сліди». — «Чиї?» — «Ще не знаю». Він переглянувся з шефом контррозвідки і каже: «До семої прошу, аби рапорт лежав у мене на столі. Про самогубство». Він, як з’ясувалося, уже перебалакав з медиками і з фахівцем з ба­лістики. Всі вони однієї думки: Томашевич застрелився. Але, як я зрозумів, не лише з ними переговорив, інакше б не почувався так упинено.

— А ти так нічого й не знайшов для своєї версії?

— Дещо знайшов. Газети по установах розносять перед восьмою. О восьмій Томашевич приходить до контори, сідає за бюрко, переглядає пресу. Так він робить щодня. Важко сказати, коли він добирається до твоєї статті. Скорше за все від­разу, бо початок її вже на титульній сторінці. Огляд преси в нього триває переважно лише півгодини. Отже, він читає про себе, і що? Гадаєш, відразу запалюється бажанням застре­литися? Зривається з місця, кидається до авта і мчить на віл­лу? Ні. З кабінету він виходить квадранс по дев’ятій. Що він робив стільки часу? Обдумував своє становище? Телефонував комусь? Знищував якісь папери? В кабінеті є грубка, але попелу по паперах там не було, тільки жужель... Але... — Обух випростався і подивився на мене так, мовби на моєму чолі була якась підказка. — Але він це все міг зробити й раніше! Адже про твою статтю він уже знав. І йому не обов’язково було аж в конторі запанікувати. Він же ж начебто знав, про що йдеться в статті. Якого дідька взагалі було пертися в контору? Міг з самого ранку, коли йому доповіли, що не вдалося перешкодити виходу номера, поїхати до себе на віллу... Можна, звісно, думати, що він ще вагався, що якраз та кінцівка й добила його. Але це смішно. Словом, о пів на десяту він виходить з контори. На дворі дощ. Але такий — дрібненький. Багато людей на таку мжичку взагалі уваги не звертають. А що робить наш самогубець? Він заходить до крамниці й купує парасолю. І не будь-яку, найдешевшу, а таку, знаєш, з різьбленою ручкою, з позолоченими шприхами. І йде далі під парасолею до свого авта, щоб не дай боже не застудитися перед смертю. Далі... Дорогою у квітникарки купує китицю хризантем, прибрану заячим холодком і букшпаном.

— Собі на смерть?

— Авжеж, смішно. Дорога до вілли займає півгодини. Смерть настала о пів на одинадцяту.

— Звідки знаєш про парасолю?

— Бо вона була мокра, а одяг його сухий. І він не відліпив з неї ціни. На столі у вітальні я застав порожню пляшку шампана, чотири помаранчі, лушпайки по інших чотирьох і порожнє пуделко дорогих чоколядових цукерок фірми «Нова фортуна». Також там було два келихи. Але пили тільки з одно­го. На комоді лежала цупка паперова торбина фірми «Аякс», з якої він виклав те вгощення. Отже, він його привіз із собою. Для чого? Чекав гостей? Як гадаєш, кого можна вгощати шампаном, помаранчами і цукерками?

— Якусь кралю.

— І я так гадаю. В креденсі в нього чудовий набір алкоголю, але якраз ані шампану, ані легкого лікеру нема. Якби мав завітати чоловік, то господар його вгощав би тим, що є, а не віз би шампана... Тепер питання: хто випив шампан і з’їв цукерки? Томашевич чи його гостя? Далі. В лазничці я знайшов ще вологу зубну щітку. Отже, він перед смертю ще й зуби почистив. Тямиш? Все вказувало на те, що він готувався до візиту якоїсь кралі.

— Щітка могла бути вологою ще зранку.

— Ні, бо він не ночував на віллі, в нього є помешкання в центрі міста. Він почистив зуби ще раз. Може, вона не любить запаху тютюну. Крім того, він ще й підрівняв собі вусики! На дзеркалі я помітив обтинки волосинок. На пляшечці одеколону і на пляшечці з відсвіжувачем для рота залишилися сліди недавнього використання. Нє-нє, тут без кралі не могло обійтися.

— Гадаєш, його застрелила жінка?

— Можливо. Таке теж трапляється.

— Отже, ти цим вирішив усе ж зайнятися?

— Офіційно ні. А неофіційно трошки собі буду длубатися. Тільки тут мені потрібна твоя допомога. Я ж не зможу так, як ти, гасати з кінця міста в кінець й шукати докази. Здуріти можна: в комендатурі вивісили список ста сорока кнайп, куди поліція повинна заходити лише з причини якоїсь авантури, а так просто зайти й пива випити — не можна. А перш ніж одружитися, офіцер поліції повинен представити свою наречену начальству разом зі свідоцтвом моральності.