Юрій Винничук - Нічний репортер

— А ми тут прогулювалися неподалік. Бачимо — комусь хочуть завдати хвилеву клямру [16] Завдати хвилеву клямру — на якийсь час оглушити з метою грабунку. . Ну ми й підбігли.

— Ви мені так і не скажете, звідки ви?

— Я ж вам уже сказав.

— Такої організації не існує.

— А ви уявіть собі, що існує, і все стане на свої місця. Так простіше.

Водій, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.

— А ті, що напали на мене, — люди Томашевича? — поцікавився я.

— Напевно.

— Уявляю їхні писки, коли вони принесуть шефові ту стат­тю. Як ви гадаєте — яким буде його наступний крок?

— Вирядить своїх хлопчиків до типографії, — відповів мій рятівник цілком буденно.

— Що? — я отерп. — Томашевич піде й на це?

— Чом би й ні? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви їм зробите голіруч?

— Там є охоронець.

— Той старигань? Не смішіть мене.

— Ч-чорт... я викличу поліцію.

— І що? Приїде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всі вдома, та й заберуться.

— Який же вихід?

— Допишіть в кінці своєї статті ще кілька слів.

— Кілька слів? Яких?

— Зовсім невинних. А я з хлопцями чергуватиму біля типографії аж до ранку. Ми маємо чим привітати гостей.

— То що я повинен дописати?

Він продиктував, я занотував і здивувався:

— Тільки й усього?

— Звичайно. А ви думали казна-що?

— Ці слова для вас мають якесь значення?

— Хочемо, щоб було ясно — Томашевич зійшов назавжди з арени. Щоб ні в кого не закралися сумніви, що на нього че­катиме суд. Ну, ось ми й на місці. Щасливо.

— Дякую за все, — сказав я, вилазячи з авта. — Ми більше не побачимося?

— Хтозна. Львів тісний.

Редактор вже на мене чекав і поспіхом вихопив з моїх рук статтю та почав читати, час від часу гмикаючи, шлякаючи та огокаючи, а в міру прочитання чергової сторінки відразу передавав набірникам. Коли закінчив, подивився на мене зі спів­чуттям і зітхнув:

— Ну, не знаю... Не знаю, чим це закінчиться. Але якщо Томашевич подасть до суду, то цього разу підеш до цюпи ти.

Так він натякав на ті трафунки, коли доводилося йому відсиджувати, бо редакція не могла собі дозволити заплатити штраф.

Я пробув у типографії всю ніч. Невідомо, чи хтось намагався нам перешкодити, бо друкарські машини так гучно джер­котіли, що до наших вух не долинуло нічого підозрілого.

На світанку з’явилися газетоноші, і я нарешті полегшено зітхнув — все вже позаду. Я пішов до вмивальника, кілька ра­зів хлюпнув холодною водою в обличчя, потім витерся чистим газетним папером і відчув, що просто валюся з ніг.

— Бувайте, хлопці! — гукнув я. — Передайте шефові, щоб до обіду мене не рухав.

Світанок зустрів мене голосним пташиним щебетом, вулиці щойно почали прокидатися, двірники якраз припинили шурхати мітлами і розходилися по своїх закамарках. Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю ті, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кінець. Я й не здогадувався, що до кінця ще дуже далеко і що нинішній день — це тільки по­чаток справжніх клопотів.

Мене розбудив дзвінок. Прокляття! Таки не дадуть віді­спатися, але, глянувши на годинник, я заспокоївся — перша! Шість годин сну — це навіть більше, ніж я розраховував проспати. Тому я одразу прокинувся невимовною симпатією до того невідомого, хто мене цілком вчасно розбудив. Дзвонив редактор. Голос його був похмурий і захриплий. Таке враження, що це не я, а він усю ніч провів у типографії. Перші ж його слова змусили мене охляп впасти у крісло і відчути, як усередині все захололо. Я спазматично ковтнув липку слину і прохрипів:

— По-повторіть...

— Повторюю: годину тому Томашевича знайдено мерт­вим. Він застрелився.

— Зачекайте, я зараз...

Я вискочив у лазничку, запхав голову під кран, потрусив нею і відчув, як там усе знову стає на місця. Тоді повернувся і знову приклав слухавку до вуха:

— Де його знайшли?

— В Брюховичах. Там у нього вілла. Зараз до тебе їде твій кумпель — комісар Обух. Я сказав йому, що ти вдома відсипаєшся. Я зле зробив? — у його голосі вчувалися кпини.

— Та ні. Рано чи пізно він однаково б мене знайшов.

— Марку, — тепер це було сказано з теплотою і батьківською турботою.

— Ну?

— Ти герой! Чуєш? Тисну тобі ґраби [17] Ґраби — руки. .

Татусьо! Він знав, коли мене варто підбадьорити, а коли й по шиї дати. В цю мить я б його розцілував.