Юрій Винничук - Нічний репортер

— Дякую. Я не знав, що так вийде.

— Нічого. Було б гірше, якби такий жевжик прорвався нагору. Кінцівка тобі вдалась — як у воду дивився. Ну, файно. Завтра будеш?

— Умгу.

— Честь.

Я поставив чайник на вогонь і закурив. Як він сказав? «Кін­цівка тобі вдалась?» Я повторив це вголос і тоді зрозумів: це тих кілька слів! Он воно що! Мартинюк правду казав: я потрапив у спритно нарихтовану пастку. Я просто підказав Томашевичу вихід зі становища — застрелитися. Бо тих кілька слів не мали жодної двозначності, вони звучали цілком ясно: «Що ж, для пана Томашевича залишається тепер лише одна перспектива. Невмолима, невідворотна і правдива... Там — у шухляді стола причаївся рішенець».

Авжеж! Я ж бо думав, що мова про в’язницю! І натяк на те, що в шухляді стола лежать затверджені документи кандидата на посаду президента міста. Які він тепер мусить знищити і відмовитися від виборів. Так я собі думав. А однак це не було про в’язницю.

Я налив собі кави і сів біля вікна. За вікном моросив дощ.

За кілька хвилин ввалився Обух, мокрий як хлющ.

— Я просто звідти, — пояснив. — Поки обнишпорив усе довкола тієї вілли, вимок до рубця. Дай мені халат, нехай те все підсохне. У нас буде довга розмова. Тож зроби і мені кави. І канапку не пошкодуй.

Я заварив йому каву, намастив хліб маслом, зверху поклав сир. Він перевдягся в мій халат і закутався, як лялька.

— Я змерз, як пес. Дай мені ще чогось міцнішого.

— «Stock» від Бачевського [18] Бачевський — фабрикант найкращих горілок, відтак і синонімом горілки стало його прізвище. ?

— Те, що треба. Шеф тобі телефонував?

— Аякже.

— Ти що — спав?

— Я всю ніч був у типографії.

— Якого чорта? Без тебе не могли, чи що?

— Зараз тобі все розповім.

— Але спочатку я. — Він перехилив келишок, закусив канап­кою, запив кавою і промовив: — Спочатку мушу тобі сказати, що ти свинтус вищої марки. Стільки літ знатися, а ти ні пари з вуст. Якби ти бодай учора передав мені назбирані матеріали, я б йому не дав так просто вислизнути з рук. Це, зрештою, й не по-товариськи. Чи я тобі мало помагав? Здається, вже давно було між нами домовлено ділитися інформацією. Я щось не так кажу?

— Та так, але на носі були вибори, і я квапився. Газета потребувала скандалу.

— Це не виправдання. Ти, бачу, й далі граєш такого собі фільмового супера. Воно, звичайно, приємно відчути себе героєм дня, але все має свої межі. Якби тобі ще одну клепку до голови, то з тебе, може, люди й були б, а так... Словом, ти фраєр і більше ніц. Але що вже тут пережовувати... Виливай мені все за порядком. Я уважно слухаю.

— Там усе в статті є.

— Е-е, не роби з тата вар’ята. Знаємо, що є, а чого нема. Розкажи, як ти цією справою зайнявся, де знайшов документи і так далі.

— Почалося з того, що зателефонував мені невідомий і запропонував зустрітися в Єзуїтському парку. Там він передав мені оцю папку і підказав, у кого я можу довідатися більше про минуле Томашевича.

Обух узяв папку і з цікавістю переглянув знимки.

— Ти його бачив? — запитав.

— Він стояв за спиною. Правда, я трохи роздивився його відображення в калюжі. Але пізніше він до мене вже відкрито підійшов, очевидно, коли переконався, що я клюнув. Решту інформації я довідався в Мартинюка.

Я розповів Обуху все, не приховуючи і вчорашнього інциденту. Він слухав не перебиваючи, він завше умів слухати. Колись ми з ним були не розлий вода, юнаками приєдналися до Шостої стрілецької дивізії армії УНР під командою полковника Марка Безручка. Скільки ж нам тоді було? По п’ятнадцять. Але вже голоси погрубшали, заросилися вуса, й ми збрехали, що нам по вісімнадцять. Пережили ми разом облогу Замостя в 1920 році, разом і вискоки уночі робили, забиваючи сонних будьонівців. За оборону Замостя ми отримали медалі, але до українського університету вступити не змогли, бо його не бу­ло. Ми змушені були навчатися в Таємному українському університеті. Ромко вчився на юридичному, а я на філософському факультеті. Коли університет розігнали, ми довчалися в Празі. А повернувшись до Львова, кожен пішов своєю дорогою — я на роботу в газету, а Ромко, завдяки своїм фронтовим заслугам, зміг дослужитися до комісара поліції. Комісаром поліції він, мабуть, і на емеритуру піде, бо ранг інспектора йому не світить, хіба би в католицизм перейшов. Що й казати — то колєґа на амінь [19] Колєґа на амінь — товариш до смерті. , не раз мене з тарапатів [20] Тарапати — клопоти. витягав, не раз і життя рятував, бо якась сила постійно мене пхала туди, де можна ґудза набити, а фіґу з маком заробити.