Юрій Винничук - Нічний репортер

— Томашевич, — промовив я під нетерплячим поглядом господаря.

— Га-га-га! — не втримався він. — То тобі ще мало? Довів до могили і копаєш далі?

Він потер рукою тлусте підборіддя і зо хвилю вивчав мене маленькими пронизливими очима. Йому, видно, просто бракувало слів, щоб висловити обурення моїм нахабством, та оскільки всі потрібні слова кудись розлетілися, то йому не залишалося нічого іншого, як обдумати те, що я йому щойно сказав.

— Ким ти себе уявив? — нарешті видушив він. — Хто ти такий, щоб я отак ні сіло ні впало ділився з тобою якимись відомостями? Що — вже Бога за бороду вхопив? Е-е, голубе, тобі ще вчитися і вчитися. Тому... — він нервово затарабанив пальцями по столу.

— Я твій потенційний клієнт — ось хто я, — перебив я його тираду і мило усміхнувся.

Він витріщив баньки.

— Ти хочеш мене найняти?

— Ні. Але я тобі заплачу за те, що ти вже давно зробив. Уявляєш, як це вигідно — отримати гонорар за щось несподіване?

Він виразно пожвавився і засовгався на кріслі.

— Ну-ну, і що ж то має бути?

— Мене цікавить його коханка.

— Ага! І скільки мені даси?

— Залежно від того, що отримаю.

— А це залежить від того, скільки заплатиш, — засміявся він, потираючи задоволено руки.

— Добре, назви ціну.

— Двадцять золотих.

Таки справді йому не надто добре ведеться, якщо попросив так мало. Я був готовий на більше.

— Добре, — сказав я. — Згода. Ну, то розповідай.

— Що тебе цікавить?

— Коли до тебе звернулася дружина Томашевича?

— Зо два місяці тому. Дала мені їхні фотки, розповіла, де знайти. Та вони й не дуже крилися. Попервах скидалися на закоханих. Сиділи в кнайпах, ходили на прохід до парку, їздили на віллу. Така собі, знаєш, солодка парочка. Емілія її зва­ти. Вона ж іще дуже молода. Сімнадцять чи вісімнадцять. Гар­на, як лялька, а батьки бідні. От вона й прикипіла серцем до багача. Грала свою ролю перфектно.

— В тебе склалося враження, що вона не була закохана в нього?

— Не враження, а переконання. Не раз помічав, як вона зиркала на пристойних молодих фацетів. Інколи навіть усміхалася до них, коли вони їй моргали чи показували знаками, що, мовляв, здибаймося... Один такий тицяв пальцем на дзиґарок, потім пальцем на те саме місце, де вони сиділи, а тоді — вісім пальців. Тобто чекав би її о восьмій. А вона замість того, щоби надутися і відвернутися, усміхнулася і намагалася щось пояснити, ворушачи беззвучно губами, і теж все на мигах. Що то було, я не міг зі свого пункту роздивитися, але той фацет, бачу, киває. Видно, домовилися. Обоє ще поусміхалися, а тоді вернувся з кльозету Томашевич, і вона вже до него з чарівною усмішкою. О-о, я ті скажу, то ще та шельма!

— Де то було?

— У «Carlton»-і біля Промислового музею. Там вони найчастіше здибалися, ще ходили до «Вікторії» і до «Віденської».

— То ти не знаєш, чим той флірт скінчився?

— Де там! Сама вона мене не цікавила.

— І скільки часу ти фіксував їхні контакти?

— Два тижні.

— А що його дружина?

— Ірена теж, між іншим, ляля, я тобі скажу. Тридцять з гаком, висока, струнка, з великим бюстом. Вона розраховувала відвоювати віллу і розлучитися. Я що міг — поміг. Не розумію, чого він поволочився за тією селючкою.

— А вона селючка?

— Ну та з Кривчиць! В дитинстві корови і гуси пасла.

— То де вона живе?

— Він винайняв їй хату на Сиктуській, число шесте, помешкання число штири. Але вона там довго не поживе, бо хто то буде далі оплачувати? Хіба що займеться тим, чим займаються всі колишні коханки, коли їх кидають, — найметься до якоїсь родини покоївкою, далі віддасться господареві, а потім її викинуть зі скандалом на вулицю. А на вулиці — відомо, що буває...

— То ти маєш на них досьє?

— Аякже. В мене все детально зафіксоване. Копії завше залишаю для себе, бо хтозна, як там далі буде.

Він підвівся, підійшов до шафи, вийняв папку і поклав її переді мною. Я розгорнув. Там були записи, де й коли Томашевич зустрічався з коханкою. Також були світлини. Багато світлин. Емілія і справді була незвичайно вродлива, обличчя робило враження такого собі невинного янголятка з ямочками на щоках і закопиленими губками. Коли сиділа за столиком, її фігура при вузькій талії нагадувала піщаний годинник.

— Я візьму це з собою, — сказав я.

— Еге! Ще чого, — він хотів забрати папку, але я спритно згріб її собі на коліна.

— Я роздивлюся уважно і поверну. Не переживай.

— Знаєш, якби я так кожному довіряв, я б не сидів тут.

— Я не кожний. І ти це знаєш. Ось гонорар. За два дні пап­ку поверну.