Юрій Винничук - Нічний репортер

Він скривився, але гроші взяв.

— Знаєш, — сказав мені вдоволено, — в мене справи пішли вгору. Я подумую найняти помічника. Ти б мені підійшов.

Я вийшов з його кабінету з задоволеною міною, натомість секретарка провела мене поглядом левиці, в якої щойно поцупили шмат антилопи.

Я заніс папку до хати, а тоді вирушив на Сиктуську. Браму відчинив старий шимон і зміряв мене вивчаючим поглядом:

— Ви до кого?

— До панни Емілії.

— О! — Він був неабияк здивований і навіть поправив окуляри, аби краще роздивитися. — Ви з поліції?

— Приватний детектив, — відповів я і показав посвідчення, яке мені організував Обух.

Приватний детектив переважно викликає більшу повагу, ніж журналіст чи навіть поліцейський.

— Ага, то ви, певно, в справі Томашевича? — здогадався він.

— А ви вже чули?

— Радійо передавало.

— Ви його добре знали?

— Знав?! То гучно сказано. Навідувався сюди час від часу. Такий ґречний добродій, все мені десять грошів клав у руку, хоч і приходив ще за дня. Така біда, така біда. Певно, в карти програвся? Що скажете? — він з надією поглянув на мене, че­каючи якоїсь цікавинки.

— Невідомо, — відказав я. — Слідство ще триває. Але як завершиться, то все буде в газетах, не сумнівайтеся.

— Та де би я сумнівався! Але, знаєте, кортить все довідатися, як то кажуть, з перших рук. Бо я, коли чесно, голосував би за него. Бо я так міркую: якщо хтось є щедрий щодо окремого чоловіка, то буде щедрим і для всіх. Як кажете?

— Оригінальна думка. Як буде щось свіже, обов’язково вам повідомлю.

З тими сторожами варто завше перебувати у ввічливих стосунках, бо вони зазвичай знають багато цікавого. Я піднявся на поверх і натиснув дзвінок. З-за дверей пролунав ніжний жіночий голос:

— Хто?

— Поліція.

Двері відчинилися, і я відразу, перш ніж вони затраснулися, поставив ногу через поріг. Красуня з розпатланим каш­тановим волоссям окинула мене холодним поглядом і спробувала двері зачинити, зрозумівши, що я не поліцейський, але я вже ввалився всередину.

— І це краще для вас. Я приватний детектив, співпрацюю з поліцією.

Вона покрутила посвідчення перед очима й повернула.

— І що то має означати?

— Ви ж розумієте, що приватні детективи мають такі ж можливості, як і поліцейські. Але у ваших інтересах погомоніти зі мною, а не в комісаріаті.

Вона без жодного ентузіазму відступила і пішла вперед, поправляючи халат з вабливими китайськими краєвидами — кучеряві сосни, хатинки з вигинистими дашками, гори в тумані. Була висока і гарна. Фотографії не перебільшували. Я йшов за нею і милувався її формами, завдяки яким усі ті краєвиди мовби оживали — сосни гойдалися, тумани пропливали, гори диміли, а хатинки підстрибували. У вітальні вона сіла на канапу і показала мені рукою на фотель. На столику стояла надпита пляшка коньяку, велике пуделко цукерок і одна чарка. Від­чувалося, що вона вже під гумором. Очі мала червоні від сліз.

— Що вам треба? — запитала вона. — Ви той, хто нас вистежував?

— Ні, не той. Але світлини бачив. Мене цікавить інше: ви були сьогодні зранку на віллі?

— Чого я там мала бути?

— А коли ви там були востаннє?

— Минулого тижня. Я взагалі там дуже рідко бувала.

— А коли востаннє бачили Томашевича?

— Позавчора о сьомій ми пішли на вечерю до «Ґранд-готелю», з годинку посиділи, потім у нього була якась справа, і ми попрощалися.

— Як ви довідалися про його смерть?

— З радія... Не можу повірити, що Янусь застрелився... То та сука його довела... І ще така брехлива стаття. Нащо він то зробив? Він же ж мав таких адвокатів, що вони б ту газету роздерли разом з тим, хто то написав.

По тих словах вона залилася спазматичними слізьми. А я подумав: як добре, що не признався, хто я насправді. Я почекав, коли вона заспокоїться, і налив їй коньяку. Вона похитала головою.

— Мені вже досить... хоча... — таки взяла келишок, надпила і знову захлипала. — То вона! Вона його вбила... Тими своїми судами, скандалами...

— Ви маєте на увазі дружину?

— А кого ж іще!

— Отже, ви Томашевичу сьогодні не телефонували?

— Чого б то я мала йому телефонувати, як ми домовилися на післязавтра. Малисьмо поїхати до Стрия.

— Чому до Стрия?

— В нього там була якась справа. А я для компанії.

— Чи в Томашевича була ще якась колєжанка така, як ви?

— Не знаю.

— Хтось йому зранку зателефонував на роботу, і він відразу поїхав на віллу. Купив помаранчі, шампан і чоколядові цукерки. Розклав усе це на столі. І чекав.