Юрій Винничук - Нічний репортер

— Чекайте, то ви не знали хто то?

— Е, не кваптеся так. Тоді не знав. Іно як він поїхав, я став читати газету і бачу — його знимка. Томашевич! Тоді лиш довідався, хто то в мене був. Але слухайте далі. Тіко він закурив, а я йому каву подав, як під’їхало друге авто. Темно-синій «паккард». І став оно там на моріжку. Було там четверо панів і одна жінка. Троє і та жінка лишилося в авті, а один пішов сюди.

— Ви могли б її упізнати? — перебив я його.

— Та де! Дощ, мряка... Довге темне волосся, плащик з піднятим коміром, темний... Не розбереш... А я що маю до роботи: сиджу та й дивлюся. От заходить той з білим бадиллєм [28] Бадилля — волосся. , глипнув на пана «пристойнячка», що той каву п’є, і каже: прошу кави. Зготував я йому каву. Тільки він її до писка, а той свою каву допиває і підводиться, жиби йти. Цей бачить, що кава гаряча і махом не вип’є, лишає її і йде до авта. Той поїхав, а ті за ним. Кумедія. Нащо було каву замовляти?.. Ну, і, власне, потому я розгорнув газету і довідався, хто в мене був. І я си так міркую... Тіко то межи нами. Що вони за Томашевичем пантрували. Минуло зо дві години, а ту — шур їдне авто поліцейське до Брюхович, шур друге. Я думаю: «Ов! То шось мусило сі стати!» За якийсь час ті поліцейські авта назад повернулися. А трохи згодом бачу — їде той темно-синій «паккард». І сидять в ньому ті самі добродії. Проїхали трохи і стали. Подивилися в мій бік, ніби роздумували — зайти чи не зайти. А я вдаю, ніби й не помітив їх. Але вони не зайшли. Проїхали ще далі, отуди, де старий млин. І там постояли хвильку і поїхали до міста... От таке. Але, пане редакторе, попрошу, жиби то, що я вам вповів, трималисьте стисло при собі. Не хочу мати з поліційов ніц а ніц. Нє, нашо мені того клопоту на мою лису голову? Я від них ніц доброго для себе не чекаю. То чо би мав їм добре робити, нє? Та й те сказати: ще ті три збуї можуть сюди повернутися...

— Не бійтеся. Ніхто про те писати в газетах не буде. Але їх будуть шукати. Для вашої ж безпеки. — Вже в дверях я спинився: — А дайте-но мені таке саме пуделко, яке купив Томашевич.

— І не пошкодуєте! — втішився Губський. — Якщо йдете до кралі, то нема ліпшого подарунку.

За мить він мені вручив пуделко цукерок, на якому було золотими літерами витиснено «Місячна ніч».

Я подумав, що пора б уже поглянути на ту віллу. Брюховичі почали занурюватися в сутінки. Перехожих не було видно, спитати дорогу до вілли не було в кого. Але в мене була мапа, адресу я записав від Обуха. Вулиця Лісова — дуже оригінально. Але я знав, що вілла розмістилася на узбіччі серед сосон, і, їдучи Лісовою, треба уважно роздивлятися. Будинки і вілли тут тягнулися лише з одного боку — з боку лісу, на протилежному боці розляглися поля. Я стишив хід і ледве повз. По шибах застукотів дощ, довкола зависла густа мряка, і став клубочитися туман.

Я міг його й не помітити, якби їхав швидше. Він стояв навколішки при дорозі, в самому рівчаку, обхопивши руками живота, і кивався вперед-назад, наче порцеляновий китайчук. Я зупинив авто і підійшов до нього.

Молодий хлопець важко стогнав, а між його пальців сочилася кров і розтікалася калюжею довкола його колін. Я скочив назад в машину й витяг рушника, хоч і не дуже чистого, і, як умів, перев’язав йому туго живіт та витягнув з мокрого рівчака. Не знаю, чи я добре зробив. Я запитував його, що з ним, але він не відповідав, лише підвивав, хоча інколи проривалося одне слово: «Білий... білий...» Тоді я кинувся до най­ближчого будинку, то виявився маленький сліпучо-білий готелик з гіпсовими балюстрадами на мурованому ґанку, і за­дзвонив у двері.

Пролунали важкі неквапні кроки, двері відчинила старша пані, видно було, що тут нікого не чекали. Я попросив дозволу викликати лікарів і поліцію.

— Поліцію? Що сталося? — озвався з-за її спини чоловік.

— Там біля дороги поранений хлопець.

— То, може, поліцію не варто? — чоловік кивнув жінці, щоб відійшла, і змовницьки запитав: — Ви його сильно потовкли?

Жінка здивовано глянула на нього, але не відійшла.

— То не я, — відповів я. — У нього рана в животі від ножа або від кулі. Стікає кров’ю.

— О! — сполошилася жінка. — Зараз зателефоную.

Вона зникла. Я чув, як вона схвильованим голосом намагається докричатися до телефоністки. Чоловік узяв з полички ліхтарика і зміряв мене уважним поглядом.

— Ви хто?

— Репортер.

— Ну, ясно, — буркнув він. — Ви свого носа всюди встромите. Де, ви кажете, він?

— Он там, біля мого авта.

Він пішов, присвічуючи, бо сумерковий туман уже заволік усе довкола, а я чекав, слухаючи, як жінка телефонує в поліцію, по кілька разів намагається пояснити, що сталося, а потім так само, вже втрачаючи терпець, викликає «швидку». Чоловік повернувся.