Юрій Винничук - Нічний репортер

— Здається вже по всьому, — сказав сухо.

— Він ще жив, коли я його зауважив.

— Ви його щось розпитали?

— Пробував, але він тільки стогнав.

— Ну, що ж... вам доведеться зачекати, заки приїде поліція. Заходьте.

Я пішов за ним до невеличкого передпокою з фотелями. В кутку був коминок, в якому тліли дрова, блимаючи іскрами. Над вогнем на залізних прутах стояв кавник. Я сів у фо­тель.

— Скоро приїдуть, — повідомила жінка, сідаючи навпроти. — Мені теж каву зроби, — звернулася до чоловіка, а до мене усміхнулася, розводячи руками: — Оце наш готель.

— В якому жодної живої душі, окрім нас, — втрутився чоловік.

— Поки що не сезон, — зітхнула жінка. — Але, як випаде сніг, сюди з’їдуться на нарти. Відколи збудували скочню [29] Скочня — трамплін. для лижварів, у нас тут повно відпочивальників. То ж бо одна з найбільших скочень у Польщі.

— Вам теж каву? — запитав мене чоловік.

— Так, дякую. Трохи мене ця подія знервувала.

— Я навіть не хотіла йти дивитися, — сказала жінка. — Я так усім переймаюся...

Чоловік приніс горнятка з кавою і приєднався до нас.

— Ви роздивилися того хлопця? — запитав я.

— Роздивився.

— І впізнали?

— Може, й упізнав. Але не хочу в це діло встрявати. Поліція, як треба буде, сама довідається.

— Ви так собі жартуєте чи й справді його знаєте?

Він незадоволено сопів, сьорбаючи каву.

— Славку, так не жартуй, — промовила його дружина. — Якщо ти його знаєш, чого юра крутити?

— Та добре, все одно з мене витягнуть. То такий хлопчина, що працював на Томашевича. Старший, куди пішлють. Скопував грядки, садив кущі й дерева, фарбував, що треба. Фе­лєком звали.

— То ви чули, що трапилося з Томашевичем? — запитав я.

— Чого ж не чув. Вже й вечірня газета подала.

— Він десь недалеко від вас жив?

— Трохи далі, метрів сто.

— Що ви подумали, коли почули про його самогубство?

— Що?.. — тут він приглянувся до мене. — Чи то не ви часом описали його аферу? — Я кивнув. Він похитав головою. — Ну, не знаю, не знаю... чи я б через таке стрілявся. А те­пер цей хлопець...

— Тобто ви не повірили в самогубство?

— Та я що? Я маленька людина. Якщо поліція каже, що са­могубство, я теж кажу: самогубство. Я лише про себе можу сказати, що при таких грошах і маєтку я б з-за такої дурниці не стрілявся. Але то я.

— Я нині просто сама не своя... — промовила жінка. — Щойно почула про ту трагедію, не могла спам’ятатися. Не те щоб я його добре знала, але часом бачилися, віталися... Він у нас не раз нарти брав... дві пари...

— А хто з ним був?

— Якась дівчина. Вона до нас не заходила. Чекала на нього під лісом. Він заносив ті нарти до неї, а потім вони їхали собі туди — на скочню. Вперше я небіжчика Томашевича поба­чила, коли відбулося те страшне вбивство у нас по сусідству. Коли то було, Славку? В тридцять другому?

— От не маєш ти про що язиком молоти, — буркнув чоловік. — В тридцять першому, вночі з 30 на 31 грудня. Ніколи не забуду той жахливий крик серед ночі...

Вони згадали про таємничу справу Ґорґонової, коли на віл­лі архітектора Генрика Заремби було виявлено серед ночі труп його сімнадцятирічної доньки Люсі з розтрощеною головою. Підозри впали на гувернантку і водночас коханку гос­подаря Ріту Ґорґонову, що походила з Хорватії. Спочатку їй винесли смертний вирок, хоч і не було жодних прямих доказів, але оскільки вона виявилася вагітною, її помилували і засудили на вісім років.

— Томашевич був знайомий з Зарембою, — пояснила жінка, — власне, в нього він купив віллу, яку той збудував на продаж. І, коли вже відбувався процес над Ґорґоновою, сталося ще одне вбивство в нашій околиці, і знову жертвою впала юна дівчина. Адвокати Ґорґонової відразу заявили про це на суді, але суд до уваги цього факту не взяв. Хоча був свідок, який бачив вірогідного вбивцю.

— Справді? — здивувався я, бо про такого свідка жодна газета не писала. — І хто ж цей свідок?

Жінка тріумфуюче поглянула на мене і промовила по складах:

— То-ма-ше-вич... — і, задоволена ефектом, який викликало в мене це прізвище, продовжила: — Він бачив когось, хто був схожий на садівника Зарембів! Він бачив, як той тікав з місця злочину!

Садівник і справді викликав тоді підозри, але обшук у ньо­го зробили щойно на десятий день після вбивства Люсі. Пригадую, як Обух намагався в тій справі діяти рішучіше, але його не допускали так само, як і тепер.

— Це цікаво, — промовив я. — Отже, Томашевича на суді не заслухали. А що було з садівником?