Юрій Винничук - Нічний репортер

— Тихо, Валюсь! Місце!

Пес слухняно почалапав уздовж коридору і зник за закрутом.

Я увійшов до вітальні, яскраво освітленої жирандолями, і побачив жінку моєї мрії, оздоблену золотими брязкальцями, як різдвяна ялинка. Мала витончену талію, високо підняті перса, а під халатом вгадувалися повні стегна і випнута сідничка. Довге темно-каштанове волосся було зібране в хвіст і спадало на груди. Вона мовчки простягнула білу ручку, нанизану перснями, кивнула на канапу і промовила шовковим голосом:

— Прошу.

Сама вмостилася на фотелі, підігнувши ноги під себе. За моєю спиною сопів бугай.

— Це мій водій, — пояснила. — І охоронець. Можеш іти, — сказала йому.

Я сів, пуделко поклав на столик. За хвилю почув, як водій спускається в підвал. Мабуть, там у нього робочий кабінет. Не думаю, що він виконував ще якісь функції, окрім водія і охоронця, бо дуже вже був потворний.

— О, як мило з вашого боку! — промовила господиня. — Ви вже все про мене знаєте, пане нічний репортер, якщо принесли мої улюблені цукерки? Ну, розповідайте, що вас до ме­не привело.

Я здивувався.

— Ви мене впізнали?

— Аякже. Я ж бачила вас в магістраті. Мене зацікавило, хто ж то такі гострі статі пише. І мені вас показали. А тепер ви підшиваєтеся під приватного детектива? Думали, що я бу­ду розпачати, що ви мого чоловіка довели до самогубства?

Вона розсміялася, розпакувала пуделко, розгорнула цукерку й поклала до рота. Її вуста чуттєво заворушилися.

— Ні, я знаю, що не будете розпачати, пані Ірено, — відповів я, відводячи погляд від її вуст. — Але ж ви не така наївна, аби думати, що моя стаття могла його до цього довести.

— Звісно ні. Він був твердий, як граніт, — вона знову роз­сміялася. — Точніше, часом — як граніт, а часом — як шмата. — Вона підійшла до креденса, вийняла пляшку віскі і два шкалика. — Ви ж не відмовитеся зі мною випити? Ні? От і добре. Між іншим, можете запалити. Я люблю запах тютюну.

Я здивовано глипнув на неї. Навіщо вона мені це сказала? Але вийняв папіроси, запалив і промовив:

— Отже, ви ніколи не змушували чоловіка чистити зуби перед поцілунками?

— Я? Що за дивацтво! Я ніколи не була вибредною.

— А Емілія?

— Ой, звідки мені знати, як цілується Емілія?

— Ваш чоловік почистив ще раз зуби, чекаючи на візит не­відомої нам панни. В той день, коли його було вбито. Чи у Томашевича була ще одна коханка?

Вона таємничо усміхнулася, відвела погляд кудись набік і промовила:

— Була. Та... колишня. Але він з нею час від часу теж здибався.

— І що то за панєнка?

— Ой, ще мені панєнка! Вона панєнка хіба на лікті. Аґнєш­ка. Кельнеркою працювала.

Аґнєшка? Була в мене знайома з таким іменем. І теж кельнеркою працювала. Та чимало тих Аґнєшок?

— Вже не працює? — запитав я.

— То було давніше, тоді, коли я ще цікавилася його коханками. Зараз не знаю... А між іншим, — вона раптом поміняла тему, — я давно хотіла з вами познайомитися. — Во­на розлила віскі, і ми цокнулися. — Я не приховую, що тішуся з того, що сталося з моїм чоловіком. Та ви, мабуть, уже й так усе ви­шпортали. Правда? — Я кивнув. — І розмовляли з Емілією?

— Розмовляв... Бідна дівчина.

— Не така вже й бідна. Я їй добре заплатила.

— Ви?

— Аякже! — Вона з насолодою смакувала цукерками, граційно перебираючи вустами. — Я підіслала її до Янека, бо ніяк не могла його спекатися. Він і до неї мав коханку. Але Аґнєшку я не могла контролювати. Тому вибрала цю. Завше краще мати когось під оком. Дівочка виконала своє завдання, і я їй вдячна.

— То це вона викликала Томашевича сьогодні вранці на віллу?

— Оцього я не знаю. У нас такої умови не було. Все, що вона повинна була зробити, — це волочитися з ним і повідомляти, де вони будуть, аби детектив мав, що фоткати. І з цим я збиралася виграти суд.

— Але не виграли. І що далі?

— Далі я мала інші плани.

— Інсценізацію самогубства?

— Боже борони. Я б не брала такий гріх на душу. Я наївно покладалася на справедливий суд, а Янек, не маючи таких ілюзій, просто підкупив суддю. То і я вирішила піти цим шляхом. Подати до суду, але вже у Варшаві, і теж підкупити. І навіть вже домовилася. Коли... Але все склалося, як склалося. Однак цей хлопець... Хто ж його і чому застрелив?

— Ті, що вбили вашого чоловіка. Він їх бачив. Вони це по­мітили і кинулися його переслідувати.

— Бідолаха. А ви переконані, що то була інсценізація самогубства, а не справжнє самогубство? Поліція має іншу думку.

— Поки що. Ви часом не знайомі з білоголовим червонопиким бурмилом і його напарником — худим доволі гидотним типом?