Юрій Винничук - Нічний репортер

— Ні. Хто вони?

— Їх бачили, як вони стежили за Томашевичем сьогодні зранку. З ними в авті була ще якась жінка.

— Чого то ви так пильно подивилися на мене? — насупилася вона. — Мене там не було.

— То могла бути особа, яка заманила Тимошевича на віллу.

— Гадаєте, Емілія?

— Не знаю. Вона сказала, що востаннє на віллі була ще минулого тижня.

— Отже, Емілія вже знає новину і знає, що залишилася без опіки.

— Вам її шкода?

— З якого дива? — пхикнула вона. — Ми в розрахунку. Але... з вдячності, можливо, я їй підшукаю іншого опікуна. Вона ж вродлива? Правда?

— Вродлива. І по-своєму нещасна. Мені якраз її шкода.

— Охо-хо! Невже ви на неї запали? — вона втішено розсміялася. — То візьміть під своє крило. Панна вільна, як пташка.

— Як казав мій кумпель, не про пса ковбаса.

— А то чого ж? Такий пристійний фацет, як ви...

— Пристійність тут ні до чого. Не з моїми прибутками утримувати таку кралю.

— Ось у чім справа! Ну, так... коли дівочка звикла до розкоші, їй нелегко знову опинитися в... — вона задумалася, підбираючи слова.

— Ви хотіли сказати «в злиднях»? — підказав я.

— О, ні-ні, не думаю, що ваші справи аж такі погані. Але підозрюю, що живете скромно. У мене є знайомі серед богеми. Отже, я суджу по них.

— Коли ви сьогодні приїхали на віллу? — перебив я її роздуми про мій майновий стан.

— Ополудні. Тут вже були поліцейські. Власне, вони мене й викликали.

— Ви їм сказали, що не вірите в самогубство?

— Чи я виглядаю на таку дурепу? І з чого вам прийшло, що я не вірю? Ловите мене на слові? Господи! Та мені камінь з плечей щойно звалився, а ви хочете звалити на мене ще один? Я з вами так вільно собі розмовляю, бо мені хочеться виговоритися. Але я вам забороняю будь-що з нашої розмо­ви публікувати, бо від усього відмовлюся і подам до суду. Ви зрозуміли?

Голос її вже перестав бути шовковим.

— Ні, я не збираюся про це писати, заки нічого до кінця невідомо.

— От і добре. Бо, по-перше, я не стверджую, що він не міг застрелитися, а по-друге — що його застрелили. Правда, убивство Фелєка... Це вже занадто. Хоча то міг бути і збіг обставин.

— Після того, як ви отримали підтвердження чоловікової невірності, ви вже Емілії не платили?

— Ні. Вона повинна була його покинути. Але залишилася. Ну, то вже її справа. Більше вона мене не цікавила.

— Її викликали до суду?

— Звісно.

— І вона все підтвердила?

— Підтвердила, що «товаришувала з паном Томашевичем». Але заперечила інтимний зв’язок. Та світлини говорили самі за себе. Вдалося їх зазнимкувати через вікно, де вони були в самій білизні або й голі. Присутні навіть розсміялися з тих її слів.

— У вас не виникала думка, що можуть з’явитися підозри, ніби ви замішані в смерті Томашевича?

Її довгі вії спочатку опустилися, потім повільно піднялися, вона пронзила мене здивованим поглядом.

— Ні, не виникала. Совість моя чиста. Я мала всі шанси перемогти законно... тобто не зовсім законно, але через суд.

Я розповів їй, як мене хитро підвели до того, щоб я зацікавився Томашевичем і написав статтю. Вона уважно слухала й не перебивала, її обличчя то похмурніло, то світлішало, а халат на ногах розхилявся так само, як і в Емілії, оголюючи не менш прекрасні ноги в шовкових панчохах, може, навіть однакової фірми. Я не проти був би вмоститися біля неї і продовжити розмову з рукою на її повних стегнах. Коли я закінчив, вона підвелася, підійшла до бюрка, вийняла папку і поклала переді мною.

— Це все дуже цікаво, що ви оповіли. Але тут моє алібі.

— Що це?

— Листи з погрозами на адресу мого чоловіка. Його залякували, щоб не брав участі у виборах на посаду президента Львова. Погрожували вбити. Якщо все ж таки вирішать відкрити справу про вбивство, то я не маю нічого проти.

Я розгорнув папку. То не були ані писані, ані друковані анонімки — букви були вирізані з газет. Одна з анонімок була дивна: Томашевича попереджали, щоб був напоготові виконати певне завдання, інакше його дружина отримає пікантні світлини.

— Про які світлини мова? Про ті, які були зроблені на ва­ше замовлення?

— Не знаю.

— А він бачив їх?

— Так. Одного разу я йому кинула кілька в писок.

— Тоді ця погроза просто смішна. Він знав, що ви знаєте про коханку.

— Звісно знав. Але той, хто погрожував, міг і не знати.

Вона мала рацію.

— Коли ви знайшли ці анонімки?

— Кілька днів тому. Я маю свій ключ. Приїхала, коли його не було. Завше в таких випадках я пильнувала, щоб не сполохати закохану парочку. Лише одного разу я зайшла, коли коханка, мабуть, десь ховалася. Я це відчула за запахом парфумів. Іншого разу я знову приїхала і вирішила попорпатися в паперах, може, щось згодиться для судового процесу. І знайшла ці листи. Конверти він викидав, лише три останні залишив. Та вони й так без зворотної адреси.