Юрій Винничук - Нічний репортер

Я тут не стримався і вже сам собі налив коньяку.

— Цей записник в тебе?

— Го-го! Не жени поперед батька. Не встиг я як належиться проглянути того записника, а по вікнах вдарило світло фар. Під’їхало авто. Той самий «вартбурґ». З авта вийшли Ірена і водій. Я записник сховав собі за шкарпетку і думаю: що мені робити? Вибіг сходами на поверх, а звідти на стрих. Сів, чекаю. Вони увійшли, засвітили світло, і я чую: «А, ось він! Як же я могла забути мій улюблений капелюшок? Добре, що ми за ним вернулися». А шофер: «Більше нічого не забули? Щоб не вертатися по десять разів, як то ми вміємо». А вона: «А я тобі за що плачу? Не переживай, ні за чим іншим я б уже не вернулася». І вони пішли. Чую — авто від’їхало. Ще виглянув у вікно на стриху — нема. Я спускаюся, підходжу в партері до вікна і бачу, що авто від’їхало, але не аж так далеко, бо стало біля дороги. Ого, думаю, щось тут не те. І то була остання моя мудра думка. Бо потім я дістав по голові, а очуняв уже в кущах між соснами. Ти коли-небудь спав під соснами? Незабутнє враження. Повітря казкове. Ціле щастя, що дощ не лив.

Секретарка принесла нам каву. Бодьо зачекав, поки вона вийде, і продовжив:

— Знаєш, на чому я спалився?

— Ти не зачинив за собою двері на замок.

— О, курча! Як ти здогадався?

— Ну, бо бавитися відмикалкою зайвий раз тобі не хотілося. Ти ж був певен, що вони поїхали.

— А вони, холера, вернулися і розіграли ту сцену. Вона на авті від’їхала, а той збуй лишився і дав мені по макітрі.

— І записника вже в тебе не було?

— Хе! Вони його не знайшли. Хоча обшукали мене. Але не знали, чому я проник на віллу і що шукав. І до шкарпетки не добралися.

— Цікаво, чому вони не видали тебе поліції?

— Е-хе-хе, не так відразу! Вони, звісно ж, мене впізнали. Коли я отримав удар, то впав грудьми на бюрко, а сповзаючи, потягнув купу папок. Це ще мені в голові зафіксувалося. Потім фільм урвався. Я так гадаю, що вони вирішили, ніби я за якоюсь папкою проник.

— І які ти бачив прізвища в записнику?

Він подивився на мене доволі задумливо:

— Там не було прізвищ. Тобто очевидно, що йдеться про прізвища, але насправді там самі ініціали: YR, TM, LH і т. д. Тобто «т. д.» в значенні «так далі», а не «ТД». Але після того, як я дістав по голові, мені геть не хочеться про це згадувати.

— Але записник в тебе? І ти тепер віддаси його замов­никові?

— О ні! Не такий я дурний. За тих кількасот золотих? Коли я побачив, які там суми, — я його нікому не віддам. Я ще зачекаю. Мій час ще не настав.

— А замовник тобі вже телефонував?

— Звісно. Я сказав, що нічого не знайшов і гроші поверну.

— Ти ж брешеш, що не знаєш замовника. Хто це?

— Не жени так. Може, навіть дуже скоро довідаєшся. А чо­го ти прийшов?

— Чи зустрічався тобі темно-синій «паккард» впродовж того часу, коли ти стежив за коханцями?

— Нє, тоді нє. Але двічі або тричі бачив останнім часом неподалік офісу Томашевича. Я думав, що то якась охорона, яку він найняв, коли йому почали погрожувати.

— Звідки знаєш про погрози?

— Маю таку невиліковну звичку пхати носа туди, куди не просять. Тому кілька разів перевіряв поштову скриньку в його офісі. Брав листа, приходив сюди, над паром відкривав, проглядав, заклеював і повертав на місце. Я в тій справі акуратний.

— А деякі листи не повернув і віддав дружині Томашевича?

Бодьо зиркнув на мене з підозрою.

— Ну-у... зайвий гріш ніколи не завадить.

— Вона тебе не видала. Сказала, що сама їх знайшла.

— Пурєдна кобіта. Мати таку за щастя.

— Але ти граєш з вогнем. Краще б записник віддав мені, а я — поліції.

— Ще чого! Я бідний, як щурик. Мушу на хліб заробити.

— Можеш не встигнути заробити. Коли зустрінешся із замовником?

— Ще має зателефонувати. Може, й не зустрінуся, бо скаже, куди переслати конверт з грішми.

— Чи ти чув щось про ще одне помешкання Томашевича?

— Я ж тобі казав, мене поодинці ані він, ані Емілія не цікавили. Тільки в парі. А вони бували або на віллі, або на Сиктуській, до себе на Легіонів він не водив її.

— І останнє: чому ти мені не розповів про ще одну коханку Тимошевича?

Він розреготався:

— А ти хіба питав?

— Тепер питаю.

— Е-е, то вже за інші гроші! Добре, та біня [33] Біня — так батяри називали дівчат. багато не вартує — дай ще десять золотих, і все розповім.

Я поклав гроші на стіл, він знову згріб і поклав переді мною тоненьку папочку. Там було всього кілька світлин, де Томашевич з дорідною дівицею спацерує містом.

— Що за одна?