Юрій Винничук - Нічний репортер

— Що він робив стільки часу від одинадцятої, доки смеркло?

— Ховався від убивць. Побачивши, що Томашевича вбито, він скочив на ровера і помчав простовіч. Ті за ним. Але він завернув до лісу і відірвався від них лісовими стежками. Во­ни, очевидно, викликали ще когось і пантрували шляхи з лісу. Врешті, коли він втратив бачність і виїхав з лісу, вони його збили. Але перед тим сталося ще щось. Хлопець дістався з південного боку лісу до санаторію, де стоїть будка зі сторожем, і попросив зателефонувати. Сторож дозволив, але нічого з тої розмови не второпав і не зрозумів, кому він телефонував. Зреш­тою, він глухуватий. Фелєк ще поліцію набирав, але побачив, що наближаються переслідувачі, знову скочив на ровера і зник у лісі. Сторож переказав їм те саме, що й мені...

— Цікаво, кому він телефонував першому?

— Так... Уся ця історія не дуже клеїться... Ті, що шантажували Тимошевича, очевидно, є й тими, хто його вбив. На шантаж він не зреагував, кандидатури своєї не зняв, тоді вони вдалися до хитрішого плану, залучивши тебе. Але є в мене тиха підозра, що не вибори тут грали головну ролю. Щось іще... Те, що вони в його кабінеті шукали. Цікаво, що б то могло бути?

— Мабуть, розгадку знає шеф контррозвідки, — сказав я.

— Маєш рацію. Але він нам про це не скаже. Секретарка Томашевича повідомила, що вранці він не отримував дзвінків. Тобто в бюрі. На комутаторі ствердили, що було два дзвінки до нього в помешкання о сьомій десять і сьомій три­дцять ранку. Жіночі голоси. Різні. Один з будки, а другий з кнайпи на розі Клепарівської і Янівської [32] Янівська — вулиця Т. Шевченка. .

— Тої легендарної, оспіваної батярами? Вона так рано вже відкрилася?

— Ні, вона просто не зачинялася. Телефонувала молода жінка з довгим темним волоссям.

— Чудово, в Емілії та Ірени таке ж волосся. Якщо телефонували не вони, то маємо ще одну кралю.

— Обличчя бармен не роздивився. Зрештою, був добряче під­пилий. Так виглядає, що варто тобі ще з Емілією перебалакати, чи не чула вона ще про якусь коханку Томашевича і про невідоме нам помешкання? Але ще забіжи до Кварцяного — чи не зустрічався йому той «паккард». Вистежуючи Томашевича, міг десь і його помітити. І про помешкання теж його запитай. Десь же ж він повинен ховати те, за чим прийшли невідомі нам убивці.

— А те помешкання в центрі, де він переважно жив, обшукали?

— Так, але без мене. Від мене всю інформацію приховують. Проте мені дещо вдалося довідатися: те, чого вони шукали, там не було. Тому я й подумав, що десь може бути ще якесь таємне житло.

Кварцяного я застав з компресом на голові і нещасним виразом обличчя. Секретарка цього разу не ставала на заваді, бо була зайнята приготуванням кави.

— Що сі стрєсло? — здивувався я з його вигляду.

— О-о, курва! Ше тебе тут не вистачало. І чого прителіпався?

— Ти забув, що я твій клієнт? Ану розповідай, що за пригоду мав.

— А маєш ще двадцять золотих?

— Бачу, в тебе стала такса. А що? Ще щось маєш на продаж?

— Ге-ге, в мене завше знайдеться щось цікаве. То є?

— Є.

— Клади на стіл.

— За кота в мішку?

— Нє-нє, не кота, а цілого вовка. Бачиш мою голову? Клади і не сумнівайся. Зараз почуєш дещо цікаве.

Я вийняв гроші і поклав на стіл. Він їх акуратно згорнув і сховав.

— Ну, то сідай.

Я сів. Він вийняв з-під столу пляшку коньяку і налив у два келишка. При цьому грайливо шкірився, мовби даючи мені знати, що почую зараз якусь неймовірну новину. Але виявилося, що так воно й було насправді.

— Я слухаю, — отямив я його з того солодкого стану ейфорії.

— Ти ж мене знаєш, я не люблю зосереджуватися лише на якійсь одній справі. Коли мені пливе ще якесь замовлення, я без роздумів беруся за нього. І так сталося, що — хе-хе — бук­вально вчора звернувся до мене... скажемо так, невідомий... тобто звернувся телефонічно. Не назвався. — Я відчув, що він бреше, але змовчав. — Він знав, що я займався Томашевичем. Попросив мене проникнути на віллу, коли там нікого не буде, і пошукати папку з цінними паперами і записник.

— Ого! — не стримався я. Новина була неабияка. — І що? Ти проникнув?

Він знову задоволено усміхнувся і закурив.

— Ти слухай. Я ж не пальцем роблений. Добре, кажу, але прошу гроші наперед. За дві години отримую листа. В листі завдаток — сто золотих і записка: ще двісті отримаю, як вручу ті папери і записник. Ну, нехай буде. Вистежуючи коханців, я вже знав, що бувають такі вечори й ночі, коли на віллі нікого нема. Щоб не відкладати справи надовго, я прихопив відмикалки, під’їхав на авті, але авто залишив далі, за закрутом. Підходжу до вілли і бачу, що світиться. Під будинком стоїть «вартбурґ», на якому їздить пані Томашевичева. У вікні якісь силуети. Добре. Чекаю. Стою собі в кущах, курю. Коли дивлюся: відчиняються двері, і виходиш ти. Хотів я тебе спинити і перепитати, що ти там забув, але, думаю, не знати ще, як моя місія завершиться. Ти пішов, а я далі стою, чекаю, прогулююся. Години за дві вийшла з хати господиня з шофером, сіли до авта і від’їхали. Ну, а тоді я проник всередину, присвічуючи ліхтариком. Спочатку я запорпався в його бюрко, але ніц. Переді мною це вже мусила зробити його жінка, але вона не має такого досвіду, як я. Отже, зверху лежала папка зі світлинами, яку я їй віддав, ще купа паперів з судового процесу, різні клопотання, апеляції. Одне слово, нічого для мене цікавого. Тоді я почав уважніше обстежувати бюрко і дійшов висновку, що там мусить бути тайник. Але де? Обмацав усі ніжки, і одна так трохи холіталася. Я її крутнув раз, другий і врешті акуратно викрутив, а всередині виявив маленьку книжечку в червоній палітурці. Завбільшки як два сірникові пуделка вкупі. В записнику були прізвища... А проти кожного стояли цифри з датами. Я так зрозумів, що Томашевич когось шантажував. І цифри означали кошти, які вони йому платили.