Юрій Винничук - Нічний репортер

— Ти ж мене знаєш — я муровий [25] Муровий — надійний. . Слухаю уважно.

Він нахилився до мене і примружив очі.

— Є підозра, що Томашевича було вбито. Стаття жодним чином не могла схилити його до самогубства, вона лише руйнувала його амбіції. Але життя могло продовжуватися й далі.

Я не мав сумніву, що Гєньо рознесе мої слова всюди, де треба й не треба. Але чутка про вбивство, а не самогубство, була б корисна для розслідування Обуха. Людська опінія інколи впливала на такі речі доволі позитивно.

— Що ти не кажеш! — дивувався Гєньо. — Жиби аж так? Але я нікому ні мур-мур. А чого ти мене шукав?

— Хотів дещо про Томашевича випитати.

— Та йди! Невже він тебе не перестає цікавити, навіть став­ши покійником?

— Та так, є дещо підозріле. Ти колись бував на його віллі, коли він влаштовував прийняття. Пригадую, віршика йому присвятив.

— А-а, та як добре платять, то я можу хоч мопсові віршика присвятити. А в нього така дружина, що іно пальчики оближеш.

— Вже вдовиця... бідачка.

— Яке бідачка? Вони останнім часом не жили разом.

— А що таке?

— Томашевич завів коханку. Дурний пень. Мати таку кралю і стрибати в гречку? Його дружина з багатої родини, зробила з тої вілли ляльку. Ірена за свої кошти все обладнала, обставила шикарними меблями, килимами, сад впорядкувала. Тепер любо поглянути.

— Стривай... То не він купив віллу, а дружина?

— Кажу ж тобі, тумане, що вона. Коли вони оженилися, Томашевич міг купити собі хіба стару стодолу. То вже потім доробився.

Я відчув, як уся піраміда моїх звинувачень на адресу Томашевича починає потиху осипатися. Можливо, якби дійшло до суду, то й не вдалося б довести, що він якісь гроші приховав. Обух може мати рацію — тут не було підстав для самогубства.

— А далі що? — пробурмотів я, геть занепавши духом.

— Далі Ірена запідозрила, що він має коханку, і пішла від нього, а віллу вимагала назад. Він не віддавав. Тоді вона найняла приватного нишпорку. Той вистежив його з коханкою. Навіть якісь фотки були. Ірена подала до суду, щоб їх розлучили і повернули віллу. Але суд програла.

— А ти знаєш, що то за нишпорка?

— Та чо нє? Бодьо Кварцяний. Як не п’є, то мож з ним ба­лакати. Може, тобі що більше вповість. Якщо заплатиш, звісно. Ти ж його знаєш?

— Знаю, в школі вчилися, але давно вже з ним не спілкувався. Де його шукати?

— Він тепер має бюро на Коперника. Якщо підеш зараз, то ще застанеш його тверезим.

Я не став зволікати. Бодьо свої бюра міняв у залежності від фінансового стану. Теперішнє, хоч і в центрі, містилося в сутерині [26] Сутерина — півпідвальне приміщення, де жили незаможні меш­канці. і виглядало дуже сумно. Вів до нього облуплений, побазґраний коридор і дерев’яна з витертою фарбою підлога. Видно, справи в Бодя йшли не надто блискуче. Хоча ще на оплату секретарки, хоч і страшненької, кошти були, бо двері мені заступила худа руда середнього віку жінка в великих окулярах. Її довгий ніс і зціплені вуста свідчили про невиліковний характер мегери і материнський інстинкт в стосунках до шефа.

— Ви до-о-о... — почала вона, наскрізь пронизуючи мене суворим поглядом, усім своїм виглядом даючи знати, що я щось порушив у злагодженому механізмі цієї поважної установи, але я її перебив:

— Так... я до Кварцяного.

Не додавши «пана», я вивів її з рівноваги, з потаємних глибин її єства починала підніматися гаряча лава обурення.

— Але він зайнятий. На дверях, прошу пана, написано, коли, — тут вона наголосила: — пан (!!!) Кварцяний приймає. Хіба ви...

Але я вже протиснувся повз її знудьговане за коханням ті­ло і попрямував до дверей, що вели у кабінет. Вона заторох­тіла навздогін:

— Але прошу пана! Я собі випрошую!

Я не звертав уваги на її лопотіння. Господаря я застав за столом, що був завалений газетами і папками, а на вільній поверхні він розкладав світлини і придивлявся, озброївшись великою лупою. Маленький, кругленький, з випнутим животиком і хит­рими очима, він зараз скидався на хижака, який вполював омріяну здобич і приміряється, з якого краю ласувати.

— О, пан репортер! — буркнув він геть не дружелюбно, спритно накриваючи світлини газетами. — А що тебе до мене запровадило? Давно ти мене не нудив.

Я сів навпроти нього і зацікавлено роззирнувся по кабінету, заставленому шафками з папками, більшість із яких, думаю, були порожніми і мали на меті справляти враження на клієнтів. На стіні висів календар, а поруч в рамочці під склом — ліцензія приватного детектива. Над ними височів портрет Юзефа Пілсудського у виконанні якогось провінційного маляра, який замість пензлика використав квач.