Лю Цысинь - Проблема трьох тіл

— Бетьюном? — вражено промовила Є Веньцзє.

— Ми не знаємо його справжнього імені, отож кличемо його так.

— Він лікар?

— Ні. Він висаджує дерева на схилах пагорбів уже майже три роки.

— Висаджує дерева? З якою метою?

— Він каже, що для птахів. Якийсь вид птахів перебуває на межі зникнення.

Є Веньцзє і її колеги були так здивовані й заінтриговані, що попросили голову комуни відвести їх до іноземця. Піднявшись на невеликий пагорб звивистою стежиною, провідник вказав їм на зелений пагорок серед безплідних бурих лесових пагорбів. Його схили вкривали дерева, наче на старе, пожовкле полотно випадково впала яскрава зелена крапля.

Незабаром Є Веньцзє побачила й самого загадкового іноземця. Якщо не брати до уваги світлого волосся і потертих джинсів, то він не сильно відрізнявся від місцевих жителів, які все життя займаються фізичною працею. Навіть його шкіра вже набула на сонці тієї засмаги, що й у місцевих. Він не виявив великого зацікавлення гостями. Назвавшись Майком Евансом, не згадав, звідки він родом, але в його англійській вчувалася американська вимова. Він жив у найпростішій глинобитній хатині з двома кімнатами, заставленими інструментами для посадки дерев: мотиками, лопатами, пилками для обрізання гілок — усе місцевого виробництва і досить недолуге на вигляд. Пил, що є невід'ємним атрибутом усього Північного-Заходу, лежав тонким шаром на грубо сколоченому ліжку і небагатому кухонному начинні. На ліжку височів стос книжок, переважно з біології. Є Веньцзє встигла помітити «Звільнення тварин. Нова етика нашого поводження з тваринами» Пітера Сінгера. Єдиною сучасною деталлю обстановки був маленький радіоприймач, що працював на пальчикових батарейках, але тепер був підключений до зовнішньої батарейки типорозміру D. Також у кімнаті стояв старий телескоп.

Еванс попросив вибачення за те, що не може запропонувати їм чимось освіжитися. У нього закінчилася кава; вода є, але має в господарстві тільки одну чашку.

— Можна поцікавитися, що ви насправді тут робите? — запитав один із колег Є Веньцзє.

— Намагаюся врятувати житті.

— Врятувати... місцевих жителів? Умови середовища проживання тут справді...

— Ні, ви тільки подивіться! — несподівано розлютився Еванс. — Чому лише порятунок людей є почесною справою? Чому охорона інших видів вважається марною тратою часу? Хто дав людям таку перевагу над іншими? Ні, людей не потрібно рятувати. Вони і так живуть краще, ніж на те заслуговують.

— Ми чули, що ви намагаєтеся зберегти якийсь вид птахів?

— Так, ластівку. Це підвид північно-західної коричневої ластівки. Назва на латині дуже довга, я не буду вас втомлювати. Щороку навесні вони мігрують із півдня за постійним маршрутом, як і тисячі років тому. Вони гніздяться лише в цій окрузі, але площа лісів тут з року в рік зменшується, і вони вже не можуть знайти достатньої кількості дерев, щоб звити свої гнізда. Коли я відкрив цей підвид, їх залишалося менше ніж десять тисяч особин. Якщо тенденція збережеться, то протягом п'яти років цей підвид остаточно вимре. Дерева, які я вже посадив, забезпечили природне середовище проживання для деяких із них, і чисельність виду знову почала зростати. У мене в планах висадити ще більше дерев і розширити цей пташиний рай.

Еванс запросив Є Веньцзє і її колег подивитися в телескоп. Під його проводом вони нарешті змогли розгледіти кілька крихітних сірих і чорних пташок, що снували в заростях.

— Не найгарніші з птахів, правда? Звичайно, вони не мають такого успіху в широкої публіки, як гігантські панди. Щодня на цій планеті кілька видів, які не потрапляють у поле зору людей, вимирають.

— Ви висадили всі ці дерева власними руками?

— Більшу частину. Спочатку я наймав місцевих жителів для допомоги, але незабаром у мене закінчилися гроші. Посадковий матеріал і будівництво зрошувальної системи коштують пристойно. Але ви знаєте що? Мій батько — мільярдер. Він президент транснаціональної нафтової компанії, але не виділяє мені більше коштів, та і я не хочу більше брати в нього грошей.

Почавши говорити про свою мету в житті, він, здавалося, тепер хотів поділитися всім, що в нього назбиралося на душі.

— Коли мені було дванадцять, нафтовий танкер компанії мого батька, водотоннажністю тридцять тисяч тонн, наскочив на скелі на Атлантичному узбережжі. Понад двадцять тисяч тонн сирої нафти вилилося в океан. У той час моя сім'я жила на прибережній віллі, неподалік місця аварії. Перша думка мого батька після того, як він почув цю новину, була про те, як уникнути відповідальності й мінімізувати збитки для компанії.