Лю Цысинь - Проблема трьох тіл

Спочатку Є Веньцзє не подобалося спати на кані, що підігрівався, і часто застуджувалася, але потім звикла. Засинаючи, вона уявляла себе дитиною, яка лежить у чиїхось теплих обіймах. Людина, яка обіймала її, не була її батьком, матір'ю чи загиблим чоловіком. Є Веньцзє не знала, хто це. Відчуття було настільки реальним, що вона прокидалася зі сльозами на обличчі.

Одного разу вона відклала книжку, яку читала, і побачила, що Дафен опустила на коліна повстяні туфлі, котрі розшивала, і втупилася в лампу. Коли вона зрозуміла, що Є Веньцзє на неї дивиться, вона запитала:

— Сестричко, ти казала, що зірки з неба впасти не можуть. А чому?

Є Веньцзє роздивлялася Дафен при світлі гасової лампи, що як умілий митець закарбувала образ жінки на величній картині з багатою колористикою і грою світла й тіні: накинутий на плечі плащ, живіт, підперезаний червоною тканиною, сильні, витончені руки. Відблиски гасової лампи забарвлювали її фігуру в яскраві теплі кольори, тоді як інша частина кімнати розчинилася у спокійній темряві. Якщо краще придивитися, можна було помітити тьмяний червоний жар, який ішов не від гасової лампи, а від вугілля на землі. Холодне повітря зовні малювало чудернацькі крижані візерунки на шибках, стикаючись із теплим, вологим повітрям приміщення.

— Ти боїшся, що зірки впадуть вниз? — м'яко запитала Є Веньцзє.

Дафен засміялась і похитала головою.

— Чого їх боятися? Вони такі маленькі.

Є Веньцзє не стала їй відповідати, як астрофізик. Вона тільки сказала:

— Вони дуже, дуже далеко. Вони не можуть впасти.

Дафен задовольнилася цією відповіддю. Вклавши дітей, які прокинулися, вона повернулася до свого рукоділля. Але Є Веньцзє раптом втратила внутрішню гармонію. Вона відклала книжку і лягла на теплу поверхню кана, заплющивши очі. В її уяві решта Всесвіту навколо їхнього крихітного дому зникла, подібно до того, як гасова лампа не могла прогнати темряву в кімнаті. А потім вона побачила картину навколишнього світу так, ніби замінила справжній Всесвіт на той, яким його уявляла Дафен: нічне небо величезним чорним куполом накриває всю Землю; його поверхню інкрустовано незліченними зірочками, що випускають яскраве сріблясте світло, кожна розміром не більша ніж дзеркало на старому дерев'яному столі біля лі-жка. Світ, плаский, як стіл, розкинувся в усіх напрямках, але зрештою там, де його кінець, він зустрічається з небом. Плоска земна поверхня покрита гірськими хребтами на зразок Великого Хінгану, масивами лісів із вкрапленнями крихітних сіл, таких як Ціцзятунь... Цей іграшковий Всесвіт розрадив Є Веньцзє, і картина перемістилася з уяви у її сновидіння...

У цьому маленькому гірському селищі, загубленому на відрогах Великого Хінгану, щось нарешті розтануло в серці Є Веньцзє. У вимороженій пустелі її душі з'явилося крихітне озеро чистої, талої води.

Через якийсь час Є Веньцзє з маленькою Ян Дун повернулися на базу. Так минули ще два роки, по черзі в горі й радості. В один із днів Є Веньцзє отримала офіційне повідомлення, що її справа і справа батька були переглянуті, і вони були повністю реабілітовані й відновлені в усіх правах. Незабаром після реабілітації надійшов іще один лист — з альмаматер Є Веньцзє, Університету Цінхуа — з пропозицією невідкладно повернутися і розпочати викладання. До листа була прикладена значна сума грошей: невиплачена заробітна плата батька, належна йому після реабілітації. Уперше за весь час перебування тут керівники бази на загальних зборах колективу назвали її «товариш Є».

Є Веньцзє зустріла всі ці зміни з незворушністю, без жодних ознак хвилювання чи захоплення. Вона не виявляла ніякого інтересу до великого зовнішнього світу, вважаючи за краще зостатися в тихому закутку бази, але заради освіти Ян Дун пристала на пропозицію і повернулася до своєї альма-матер.

Спускаючись із гір, Є Веньцзє всюди відчувала наступ відлиги. Холодна зима Культурної революції була позаду, і життя вирувало. Хоча катастрофа лише недавно закінчилася, й усе навколо лежало в руїнах, і мільйони людей досі не оговталися від отриманих ран, але в їхніх очах засвітилася зоря нового життя. Колиш-ні студенти університету приходили на лекції вже зі своїми дітьми; з полиць книжкових магазинів змітали всі тиражі світових класиків; впровадження технологічних інновацій стало ключовим завданням на виробництві; наукові дослідження знову набули сакральної аури чогось значущого і важливого. Дослідження нових технологій було єдиною можливістю зробити крок у майбутнє, і люди йшли в науку з вірою і щирістю учнів початкової школи. І хоча їхнє бачення проблем було почасти наївним, усе ж і воно давало практичні результати. На першій за тривалий час Національній науковій конференції Го Можо президент Китайської академії наук оголосив про настання епохи ренесансу в науці.