Лю Цысинь - Проблема трьох тіл

Керівництво бази опинилося перед непростою дилемою: з одного боку, Є Веньцзє все ще не була реабілітована, і за нею був потрібний посилений нагляд, як за політично неблагонадійним елементом, з іншого — жити на базі вона не могла. Трохи подумавши, вони все ж пристали на пропозицію літньої пари, і Є Веньцзє з дитиною на підводі переїхали до сільської хати.

Є Веньцзє більше ніж півроку прожила в цій селянській родині в селі, загубленому в горах Великого Хін-гану. Вона дуже ослабла після пологів — у неї навіть не було молока. У цей період її новонароджену доньку годували груддю всі жінки селища. Найбільше з нею вовтузилася невістка мисливця Ці, яку звали Дафен. Вона була міцно збитою, ширококостою уродженкою північно-східних провінцій. Дафен щодня їла багато рису і сорго, і її великі груди завжди були повні молока, навіть незважаючи на те, що вигодовувала двох дітей одночасно. Інші жінки-годувальниці також приходили підгодовувати Ян Дун. Вони всі любили її, і казали, що вона така само кмітлива, як і її мати.

Поступово будинок мисливця Ці став звичним місцем зібрань усієї жіночої половини села. Старі і молоді, заміжні й дівчата — усі вони любили зупинитися тут і поговорити, коли не було іншої роботи. Жінки заздрили Є Веньцзє й одночасно захоплювалися нею, і вона бачила, що в них є безліч спільних жіночих тем для розмови.

В один із теплих сонячних днів Є Веньцзє з Ян Дун на руках сиділа з іншими жінками у дворі, оточеному березами. Поруч із нею лежав лінивий чорний собака і гралися діти, гріючись у теплих променях сонця. Вона особливо пильно розглядала жінок із курильними трубками, виготовленими з міді й інших металів. Вони неквапливо видихали дим з рота, і він, змішуючись із сонячним світлом, іскрився сріблястим сяйвом, дуже схожим на тонкі волосинки на їхніх пухких руках. Якось одна із жінок простягнула їй свою мельхіорову трубку з довгим чубуком і сказала, що вона почуватиметься краще, якщо теж спробує. Є Веньцзє зробила тільки дві затяжки і відчула запаморочення, чим дуже розвеселила жінок, які ще кілька днів потішалися над нею.

Щодо чоловіків, то Є Веньцзє мало з ними спілкувалася. Їхні повсякденні турботи й інтереси перебували поза межами її розуміння. Вона зауважила, що чоловіки часто обговорювали вирощування женьшеню на продаж, позаяк уряд послабив обмеження щодо цього, але ні в кого з них не вистачало мужності стати першим. Вони всі ставилися до Є Веньцзє з глибокою повагою і були дуже ввічливі з нею. Спочатку вона не надавала цьому великого значення, але потім, побачивши, як жорстоко вони б'ють своїх дружин і як відверто фліртують із вдовами, промовляючи слова, котрі змушували її червоніти, вона зрозуміла, наскільки цінним є таке ставлення. Кожні кілька днів один із них приносив у будинок мисливця Ці зайця чи фазана, спійманих в окрузі. Вони також дарували Ян Дун дивні і химерні іграшки, зроблені власними руками.

У пам'яті Є Веньцзє ці місяці закарбувалися як частина життя, котра належить комусь іншому, хто влетів у її буття, немов пір'їнка, підхоплена вітром. Цей період життя стиснувся у спогадах у серію картин європейського класичного живопису, написаних олією, а не китайського — створюваного пензликом і тушшю. Китайський стиль живопису передбачає безліч порожніх місць на полотні, а життя в Ціцзятунь не мало прогалин. Як і класичні полотна, виконані олією, воно було насичене густими, яскравими, чистими кольорами. Усе навколо було інтенсивним й теплим: печі-лежанки кан [76] Прим. перекл. Кан （炕, kàng） — традиційна система опалення в селянських будинках північного Китаю і Кореї. Типовий кан являв собою широку цегляну чи глиняну лежанку, усередині якої по спеціально проведених каналах проходило гаряче повітря від печі. Ці канали одночасно виконували роль димоходу. Піч, яка перебувала на одному боці лежанки, слугувала ще й для приготування їжі. з товстими матрацами, набитими ула-травою; тютюн Ґуаньдун і Мохе, що згорав у мідних трубках; проста і ситна їжа на основі сорго і рису; 65-градусна байцзю, перегнана з того самого сорго — усе це змішувалося в тихе і спокійне життя, подібне до струмка, який протікав на краю села.

Є Веньцзє найбільше запам'яталися довгі вечори. Син мисливця від'їздив у місто продавати гриби — він був першим із села, хто наважився шукати заробітків, тому Є Веньцзє ділила кімнату з Дафен. У ті часи в сільській місцевості ще не було електрики, і дві жінки збиралися навколо гасової лампи. Є Веньцзє читала, поки Дафен займалася рукоділлям. Є Веньцзє часто нахилялася все ближче і ближче до лампи, поки її чубчик не спалахував; у такі моменти жінки піднімали очі одна на одну й усміхалися. З Дафен, зрозуміло, ніколи такого не ставалося. У неї був дуже гострий зір і вона могла виконувати будь-яку роботу навіть у тьмяному світлі остиглого вугілля. Двійко дітей, яким іще навіть не виповнилося півроку, спали поруч із ними на кані. Є Веньцзє любила дивитися, як вони сплять; їхнє синхронне сопіння було єдиним звуком, який порушував тишу кімнати.