Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— У мене тут дружина, — ще раз усміхнувшись, уже майже ніяково промовив він. — Мене Степаном кликати… звати. Я подумав, що, може, вам допомогти? — Тома витріщилася на нього й не знала, що відповісти. — Ну, із запальничкою… Вона в мене трохи вередлива. Лише мене слухається. Дозвольте, — знову усміхнувся він, але цього разу ширше, розтягнувши обличчям уста разом із вусами.

Тома ще нічого не встигла відповісти, як Степан уже присів поруч із нею, лагідно взяв із її рук проклятущу запальничку й швидким рухом викресав із неї полум’я. Затуливши його руками, вправно наблизив до свічки, і за секунду вогник уже радісно стрибав на її кінці. Тома не встигла навіть отямитися — події раптово захопили її у свій вир і, затиснувши лещатами випадковості, кинули в невідомість майбутнього.

— Не буду вам заважати, — делікатно підвівся Степан, однак на секунду зам’явся, наче сподіваючись, що його затримають.

Проте Тамара була надто спантеличена його існуванням і його вусами — вона не могла втямити, як таке могло трапитися з нею і чому саме з нею, адже вона не вірила в можливість доленосних випадків (хоча, із іншого боку, усе її дотеперішнє життя було всього лише невдатним випадком).

— А все ж дозвольте поцікавитися вашим ім’ям… — ненав’язливо, майже сором’язливо озвався Степан.

Вона помітила в нього сиве волосся. Шевелюра, утім, була ще доволі густа, вітер розвіював її, задував патла в обличчя.

— Тома… Тамара, — виправилася вона.

— Гарне ім’я… На все вам добре, — так само лагідно озвався чоловік і, ледь помітно вклонившись, відійшов.

Тома втупилася поглядом у його постать і ні про що інше не могла думати. Вона раптом відчула щось жахливо п’янке й невідворотне. Це було як вітер, як слово «свобода», як автомобіль на повній швидкості, як відвідини порнофільму в юності чи як квиток у подорож без можливості повернутися…

Її пройняли його пещені, пишні вуса, його делікатність і вроджений аристократизм. Її здивувала думка про можливість якогось розвитку — це було соромно, але водночас солодко й приємно — уявляти нову зустріч. Тома раптом зрозуміла, що все її єство зараз потребує чоловіка, байдуже навіть якого.

До Степана підійшов якийсь чоловічок у широкому чорному плащі й крислатому капелюсі. Він ішов поволі, по-качиному перевалюючись із правої на ліву — і навпаки. Витягнув із кишень товсті, але короткі рученята, привітався зі Степаном, коротко про щось переговорив, гучно засміявся, виблискуючи золотими зубами. У незнайомця теж були вусики, однак, на відміну від Степанових, ці — чорні й вузькі — чомусь геть не сподобалися Томі. Вона раптом відчула тривогу, страх перед цією особою, немов він міг завдати їй шкоди просто тут і вже. Вона поволі позадкувала, весь час озираючись на двох чоловіків, які щось жваво обговорювали. Необережно зачепила плечем стареньку жіночку, у якої тремтіли руки з квітами, вибачилася і, на мить зустрівшись поглядом із випадковою перехожого, відчула пекучий біль, сором і жаль. Вона вже не згадувала Степанове обличчя, вона бачила лише ці очі — неймовірно глибокі й сумні, за якими, здавалося, ховається таємниця небуття. Тома здригнулася, вона ніяк не могла відігнати від себе нав’язливий спогад. Асфальт на алеї в старих секторах потріскався, місцями здувся. На автобусній зупинці за ворітьми цвинтаря вже юрмилися люди. Обідрані, нещасні, сутулі, майже всі вони (і навіть діти) відзначалися різними фізичними ґанджами — хтось, присівши на благеньку лавчину, притуляв до щоки холодні дерев’яні милиці. У когось набрякли ноги, руки, посиніло обличчя. Тома не на жарт злякалася — її оточували потвори, виродки, яких позбавили можливості думати та вибирати. Підійшла до гурту, подивилася на обрій, де вирізьблювалося зображення (обіцянка) гір. Люди довкола сперечалися про політику. Завжди в таких випадках знаходиться один націоналістично налаштований дідок, який усіх інших вважає «комуняками», кричить, плюється, готовий вибрати очі кожному, хто проти нинішньої влади. Інший обов’язково російською відповість, що за комуністів він би отримував нормальну пенсію. Діди зчеплюються, натовп довкола ділиться — спочатку виключно на прибічників одного й другого (сиплються прокльони, аж бризкає слина), потім за дрібнішими політичними симпатіями.

Тамара насилу стримується, щоб не втекти, але не може навіть затулити вуха, аби не чути цих образ і неаргументованих, виснуваних лише на емоціях, шиплячих вигуків. Вона відходить набік, боячись, що зараз розпочнеться бойня, у яку примусять включитися і її. Особливо її непокоїть он той голомозий молодик в окулярах, із недобрим божевільним блиском в очах, який усім торочить про якогось Соскіна й про бомбу, що він має на мера, а потім тикає в обличчя посвідченням газотранспортного підприємства, щоб його не вважали за самозванця.