Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Ва-ам куда? — почулося з-за спини в Томи, і вона аж підстрибнула від несподіванки. Але то був лише водій.

Вона бездумно назвала адресу. Лімузин здригнувся, повернув.

— Вип’ємо за знайомство! — запропонував Степан і підійняв до рівня обличчя склянку, у якій коливалася сіра рідина. — Я щойно наговорив вам багато зайвих, нецікавих речей, ви вже вибачте, сам не знаю навіщо. Я справді хотів справити на вас якнайкраще враження. Ви мені подобаєтеся, у вас дуже проникливий і лагідний погляд.

Тома, яка не чула компліментів від чоловіків зроду-віку, зашарілася й трохи не захлинулася надто газованим шампанським. Мерседес спинився. Вона поставила склянку на столик, принюхалася й відчула в повітрі різкий неприємний запах шкіри — усе всередині було оббито якоюсь червонуватою цупкою тканиною.

— От ви й приїхали, — озвався зі свого кутка Шура. — Це путішествіє для вас безплатне. За мой щот. Но, прашу вас — без комплексов, не чуствуйте себя обязаними. Єсть граніца, за которой дно стає поверхностю і наоборот. Найкоштовніші подарунки нічого не важать. Інколи дорожчі проліски. На все вам добре.

— Бувайте, — стиснув їй руку Степан. — Я сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося. Світ тісний, а надто наше місто.

— Щасливо! — пробурмотіла Тома вже з вулиці.

За мить дверцята хряснули, лімузин тихо рушив і швидко зник, залишивши по собі лише делікатний слід протекторів на шматках глини перекопаної вулиці під її будинком. Наче й нічого не було. Немов фікція, фата-моргана…

Ми минаємо середмістя.

— Умний в гору нє пойдьот, умний гору… — усміхається Віктор і зупиняється.

— ?

— Гора — це наш базар. Можемо обійти, так далі. Але швидше.

— Я так розумію, у цьому місті ніхто нікуди не поспішає? — трохи втомлено кажу я.

— Ха! — Віктор театрально ображається. — Ну, ти сам напросився.

І ми підіймаємось угору.

— Це один із міських валів, — пояснює, захекавшись, мій провідник. — Фортеці навколо міста не було, лиш один мур, із інших боків — земляні вали, але такі добротні, що вони ще досі стоять.

Будинки зникають внизу, але стає людно. Обабіч стежки гучно продають біляші, квіти, клей, канцтовари, китайський фарфор, каву, воду, пластмасові вінки на цвинтар, морожену й розморожену рибу, оцет, потім гумові пантофлі, зимові та літні куртки, футболки, труси, прокладки, підгузки, штани й інші памперси. Спочатку просто з землі, потім зі столиків, далі зі спеціально обладнаних рядів. Галас.

На стежці — безногий жебрак. Перед ним залізна миска з дріб’язком. Я дістаю з кишені копійки й кидаю. Вони гучно дзеленчать, Віктор здригається.

— Що? — питаю.

Віктор бере мене за руку й тягне вздовж рядів, у яких можна заблукати, кудись убік. За рядами продають килими, потім ворота, смітник і майже порожній шлях униз. Знову будинки, якийсь палац, лікарня, вузька вуличка з бруківкою, підвал. «Горілки!» — кричить Віктор із дверей офіціантці в матросці, падає на стілець і, перш ніж я сяду, дістає з сумки якісь аркуші, гортає і починає читати:

— …Ринок у так званій історико-архітектурній частині міста — епіцентр хаосу, смороду й розкладання. Поруч завжди повно всілякого бидла — брудні циганчуки, що нюхають клей із поліетиленового пакета, їхні батьки з непроникними чорними поглядами, що знають все й водночас не відають нічого, обрубки жебраків й алкоголіки, що маскуються під знедолених в останній надії врятуватися від ломки. І просто люди, яким щось потрібно, які говорять і слухають розвісивши вуха. Багно квакає під ногами, як піддослідна ропуха перед розтином. Його бульбашки торкаються твоїх мештів, штанів, шкіри, розносячи інфекцію безглуздої штовханини на периферію цього маленького Армагедону дріб’язковості…

М’ясники своїми товстими волохатими руками хапають ратиці, голови, тулуби, а ще — велетенські сокири, які зі свистом опускаються на плаху, де свого останнього призначення очікують розпластані рештки мертвотних знекровлених коняк і пацюків. Із камінних, облицьованих мармуровою плиткою торгових рядів на рухливі натовпи покупців іронічно дивляться вибрані псячі очі, порожні котячі очниці, людські черепи. А м’ясники, регочучи, шматують туші й ще живі тіла, із яких скрапує кров. Відтяті шматки свіжого м’яса одразу заштовхують у млинці, з яких виповзає гнилий фарш… І довкола всього цього — полчища мух: зелених, синіх, чорних. Кусючих і дзвінких, наче гелікоптер. Вони обліплюють черепи, упиваються своїми довгими хоботами в кістки, щоб висмоктати мізки, і відкладають натомість свої прекрасні, чудові личинки…