Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Синдром ампутанта — певний час після операції продовжує боліти чи чухатися відтятий орган — нога, рука, голова. У дитинстві, коли він разом із батьками вперше змінив житло, ще довго, забуваючись, повертався зі школи до старого дому й лише на порозі спохоплювався, червонів, уявляючи непорозуміння, яке от-от мало трапитися. Він знервовано тікав, майже біг від колись свого дому, контури кімнат якого зникали з пам’яті, як і все, що минає; лишалася лише якась тінь, загальна означеність «мій колишній дім», що ховалася за стандартним фасадом, із вікон котрого інколи визирали знайомі й незнайомі фізії — кричали щось одна одній жінки, гиготіли прищаві дівчатка-підлітки, що нещодавно позбулися цноти… У снах він таки потрапляв у ту, навіки втрачену квартиру, відмикаючи її старим ключем, — там хтось уже мешкав; саме спав у ліжку, що стояло точнісінько на місці його дивана. Працював телевізор, але не їхній «Електрон», а нова модель іноземного виробництва з пласким екраном. Він наближався до екрана, стараючись ступати нечутно, вдивлявся в сіру розпливчасту картину й чомусь намагався відшукати на одному з каналів якусь програму. Раптом вмикалося світло, озивалася нестерпно гучна сигналізація, невідомий із ліжка схоплювався, метався до стіни, на якій висіла рушниця, і, націливши її на Марка, зажадав негайних пояснень. Той белькотів щось про своє право бодай інколи, бодай у снах — та це ж сон! — навідуватися в колишнє помешкання, проте зброя в руках нового мешканця однокімнатки виблискувала надто реально, надто зловісно, і він схоплювався, рясно скроплений холодним потом страху.

Вітер задував йому за комір згустки туману, ноги тремтіли та відмовлялися слухатися. Якби не жахлива холоднеча, що примушувала його зіщулитися й тремтіти тілом і духом, він просто впав би на якусь лавчину й заснув. Вогкий мороз штовхав Марка вперед — бездумно та безперспективно. Він зашпортався за прочинений каналізаційний люк і трохи не впав у яму. Сірі будинки потроху проступали крізь темряву, вимальовуючись на фоні молочного киселю й затінюючи скелети дерев. Спалахували вікна в тих, кому найраніше ставати до праці. У тумані світло розповзалося, жевріло та блимало, але відчуття тепла, схованого за цими вогниками, чомусь примушувало Марка почуватися ще більш змерзлим і самотнім тут, на вулиці. Ніхто його вже ніде не чекає. Він зіщулився ще дужче, згорбився й посунув далі, вийшовши на проїжджу частину. Спалахнули вуличні ліхтарі, розганяючи рештки туману, час від часу вулицею повз Марка прошмигували перші авта. На роботу вийшли двірники, мляво розмахуючи своїми віниками. Але від цього Маркові не стало менш самотньо. Важка голова падала на груди, очі злипалися. Із кількох під’їздів бадьоро вийшли надвір люди в сірих і чорних плащах, злилися в колону й закрокували поруч із Марком. Вони маже не розмовляли, по-військовому чітко вимахували руками, ступали в ногу й рівно тримали голови. Їхня дисциплінованість захопила Марка, він забув про втому та похмілля, намагаючись відтворювати ці нехитрі методичні рухи, але йому погано вдавалося. Увійшов в азарт, і чим гірше у нього виходило, тим затятіше намагався бути схожим на колону. По дорозі до них приєднувалися нові й нові люди, вони обступали Марка з усіх боків і, не озираючись, крокували кудись уперед. Йому треба було повертати, але натовп йшов прямо й потяг його за собою. На якусь мить він завагався, збився з ритму, проте спинитися не встиг — хтось штовхнув його плечем, підпихаючи в загальному напрямку, і Маркові, за відсутності інших перспектив, довелося скоритися. За кілька хвилин вони вийшли центральною вулицею з густозаселених мікрорайонів на пустир, де починалася промислова зона. Марко вже зрозумів, куди рухаються ці люди. Вони йшли на завод (один із небагатьох, що все ще функціонував у цьому зомлілому від економічної кризи місті), де донедавна працював на керівній посаді його батько. Він пішов із цими людьми за інерцією, бо не раз крокував цим шляхом сам, а ще частіше їздив сюди на батьковому авті… Тепер же завод із височезними закіптюженими трубами, із яких навіть уночі елегантно звивається тоненька цівка диму, нараз став чужим… Його привів сюди той самий синдром ампутанта.

Марко спинився біля прохідної, звернув набік, пройшов вулицею ще метрів зі сто й зазирнув в одну з робітничих забігайлівок, що відкрилася першою. Дешевий «гастрономчик» із запахом ліверу, курива й похмільних ста грамів. Вистояв чергу, вислухав новини якогось цеху й примостився за стійкою поруч із кількома робітниками, обличчя яких здалися йому знайомими. У почорнілих руках із брудними поламаними нігтями вони тримали гранчасті склянки та шматки ковбаси, зробленої з хрящів здохлих тварин. Марко вирішив обійтися без закуски. Крім смердючої горілки, яку, певно, виготовляли з відходів виробництва, він купив собі ще кухоль пива. Сподівався загрітися.