Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Огорожа заводу протягом кількох сотень метрів була заклеєна передвиборчою агітацією — плакатами, листівками, написами, зробленими неякісною червоною фарбою, що розпливалася й стікала парканом донизу, наче кров. Вулицею поволі сунули тролейбуси з робітниками, а Марко брів у зворотному напрямку, вчитуючись у написи, які саме почали затирати ацетоном кілька чоловіків у куфайках. Кожен напис звинувачував усіх кандидатів у хабарництві, окрім якогось одного, звісно. За останнього й радили голосувати. На горизонті з’явилося величезне червоне сонце, визирнуло з-над будівель, засліпило закіптюжені труби, зайнялось над парканом яскравим півколом пекла й за кілька хвилин злетіло в небо, як повітряна кулька. Марко задивився й не помітив, що його гукають…

З авта по той бік дороги визирав чоловік і заклично махав йому рукою. Марко примружив очі, але ніяк не міг пізнати того, хто махає, — було надто далеко, щоб вирізнити риси обличчя. Однак, безумовно, запросини стосувалися саме його, бо чоловік кілька разів, скрутивши газету трубою та приклавши її до вуст, немов у гучномовець, прокричав Маркове ім’я і прізвище. Марко спинився, несподівана зустріч викликала в нього невдоволення та розгубленість. Знову нахлинула втома. Удати, що він не почув і не побачив людини з автомобіля, вже не випадало, однак якесь чуття підказувало Маркові, що йти назустріч не варто. Отож, навіть не дбаючи про збереження пристойності, він розвернувся та поволі почимчикував туди, звідки прийшов, — у бік міста. Назустріч мчали переповнені мікроавтобуси і тролейбуси, летіли шикарні легкові авта, сунули вантажівки… Попереду з-поза моста виднілося місто — шпилі, телевежа, дахи висотних будинків. Чим ближче він підходив до моста через ріку, тим вищало місто й ширша перспектива відкривалася. Праворуч стіною стояли панельні багатоповерхівки робітничих кварталів. Попереду — скупчення архітектурних пам’яток, збудованих ще два століття тому, за часів Австро-Угорщини. Атланти, які підпирають балкони, колони, витіюваті дахи й піддашшя, підгнилі стіни… Марко якраз перейшов вулицю і ступив на міст, коли поруч спинився червоно-сірий «Мерседес-бенц», той самий, із якого кілька хвилин тому до нього звертався чоловік. З авта вискакує плечистий молодик із доволі своєрідною зачіскою — щось на мотив індіанців із американських прерій. Кілька важких ланців на руках і шиї — підробка під золото. У вусі — масивна сережка; погляд злий і бездумний.

— Тєбя ж пра-асілі па-адайті, падла!

Марко спиняється, до нього раптом доходить, що гра скінчилася й починається справжнє життя, починається якраз там, де він цього не сподівався. Громила підхоплює його під руку та штовхає до задніх дверцят. Ті прочиняються, Марко відчуває легкий, але образливий удар у спину й падає на сидіння лімузина.

— Нехарашо палучаєця, — без жодних привітань каже молодому чоловікові незнайомець зі згорнутою в рурку газетою. — Ігнорите. А зря. Ми ж, так сказать (Марко напружився, згадуючи, де він уже міг чути ці слова), про вас бдім, щоб чого не случилося. І що? Як завжди — чорна неблагодарность… Ви свого предка давно востаннє бачили, друг?..

Марко відчуває, як автомобіль рушає, набирає ходи, стрясаючись у вибоїнах, однак бачити цього крізь тоноване скло не може.

— Даруйте, але я не розмовляю з незнайомими людьми…

— А хто вам сказав, що ми незнайомі? Я от вас, бачите, хорошо знаю. Виходить, ми знакомі. Єслі ви думаєте, що ця встреча связана з газетою ілі там какімі-то матеріалами про губернатора, то ви ошибаетесь. Неінтересно. Только для мудаків. А я про серйозних людей. Ми ж із вами серйозні люди?

— Я про вас нічого сказати не можу. Ні лихого, ні доброго, — вдався до цілковитої непоступливості Марко. — Утім, дещо злого ви мені заподіяли — проти моєї волі всадили до цього салону й везете невідомо куди.

Чоловік усміхнувся. У нього були великі банькаті очі, тонкі чорні вусики й зморшкувате обличчя…

— Де Тома? — раптом схоплюється Марко й роззирається.

— Де Тома? — перепитує Віктор і починає сміятися. — Тома вдома. А вдома втома.

— Відведіть мене до Томи, — благає Марко, а його голова знов падає на стіл.

— Паднімітє мнє вєкі, — перекривляє Віктор. — Гаразд, треба якось доставити тіло в морг, тобто додому. Ти не переживай, він тільки на перший погляд важкий, насправді транспортабельний.

Віктор встає, підходить до бару й щось каже бармену. Той із розумінням киває та прикладає до вуха трубку телефону.